Глава 36. Вишки Бойка

Глава 36. Вишки Бойка

Ніч ще не відпустила берег, коли група Соколова вийшла на пірс. Повітря було важке, просолене морем, і здавалося, що кожен крок луною відбивається у темряві. Над водою висів туман — тонкий, мов серпанок, і саме він мав стати їхнім першим союзником.

Біля пірса вже чекали три військові катери. Низькі, маневрові, з приглушеними двигунами. Палуби були вщерть заставлені спорядженням: герметичні ящики з боєкомплектом, глушилки сигналу, запасні дрони, каністри з пальним, медичні рюкзаки, закріплені ременями, щоб не зрушилися під час ходу. Метал катерів був холодний на дотик, ніби попереджав — дороги назад не буде.

Соколов швидко окинув усе поглядом.

Без зайвих слів.

— По місцях! — коротко кинув він.

Рухи бійців були відточені до автоматизму.

Барс із Штормом першими застрибнули на передній катер, перевіряючи кріплення та зброю.

Буревій і Яструб зайняли середній — там була основна апаратура спостереження.

Денні та Скіф — на третьому, зі старлінком і резервними глушилками.

Клацання карабінів, тихий дзенькіт металу, короткі перевірки жестами. Ніхто не говорив — слова тут були зайві.

Соколов став на кормі свого катера, вдивляючись у чорну гладь моря. Він підніс рацію до губ.

— Усім бортам. Вихід за координатами. Початок операції.

На мить запанувала абсолютна тиша.

А потім катери майже непомітно рушили з місця.

Вода розступалася під носами суден без сплесків — двигуни працювали тихо, на мінімальних обертах. Берег повільно віддалявся, світла залишалися позаду, і за кілька хвилин їх поглинула темрява відкритого моря.

Хвилі билися об корпус рівно й глухо. Катери йшли клином, тримаючи дистанцію. Час від часу червоним тьмяним світлом спалахували прилади навігації, одразу ж згасаючи. Кожен рух був продуманим, кожна дрібниця — під контролем.

Соколов стежив за маршрутом, звіряючись із навігацією.

В голові — не хаос, а холодний порядок:

час, швидкість, напрямок вітру, можливі маршрути патрулів, хвилини до точки зближення.

— Радіомовчання, — тихо нагадав він у внутрішній канал.

Море було обманливо спокійним. Десь у темряві, за десятки кілометрів, на них чекали вишки — сталеві тіні посеред води. Ще невидимі, але вже присутні в думках кожного.

Катери ковзали вперед, мов примари.

Без прапорів.

Без світла.

Без права на помилку.

Операція тривала.

Чорне море вже давно поглинуло берег.

Навколо — лише темрява, низьке небо й важкий подих хвиль. Катери йшли на швидкості, розрізаючи воду вузькими клинами піни. Вітер свистів у вухах, бризки солоної води били в обличчя, але ніхто не знижував пильності.

Соколов стояв, тримаючись за поручень, і вдивлявся в темряву.

У навушнику — лише короткі, сухі сигнали:

— «Другий — нормально».

— «Третій — хід стабільний».

І раптом…

тонкий, але знайомий звук.

— Чуєш? — напівпошепки сказав Барс у внутрішній канал.

— Так… — відповів Соколов. — Гвинти. Вертоліт.

Звук швидко набирав сили. Спочатку — глухий гул, потім чітке «хлопання» лопатей, яке вже неможливо було сплутати ні з чим іншим.

— Ліворуч, на висоті! — крикнув Яструб. — Він нас засік!

Темряву прорізав промінь прожектора. Білий конус світла ковзнув по хвилях — і зупинився просто на катерах.

— Чорт… — вирвалося у Денні. — Все, хлопці, нас ведуть.

Перші черги прошили воду поруч. Кулі рикошетили від хвиль, здіймали фонтани бризок. Вертоліт зайшов по дузі, знижуючись.

— Газу! Максимум! — наказав Соколов. — Розходимось!

Катери різко маневрували, хвилі били через борт. Серце калатало так, що здавалося — його чути навіть крізь двигуни.

— ПЗРК готовий! — крикнув Скіф.

— Чекай… не зараз! — різко відповів Соколов. — Підпускаємо ближче.

Вертоліт пішов на другу атаку. Світло знову накрило катери, і цього разу черги були ближчими, злішими.

— Зараз! — коротко кинув Соколов.

Скіф встав, ледве втримуючись на хиткій палубі. Вітер рвав куртку, море хитало катер, а вертоліт уже майже завис над ними.

Пуск.

Ракета пішла — але пройшла повз, зникнувши в темряві.

— Промах! — закричав хтось.

— Спокійно! Перезарядка! — гаркнув Соколов. — Ще раз!

Вертоліт пішов на розворот, явно готуючись добивати. Прожектор знову спалахнув, мов око хижака.

— Тепер! — крикнув Соколов.

Другий пуск.

Цього разу ракета пішла рівно. Кілька секунд — вічність. І раптом небо розірвало спалахом. Вертоліт здригнувся, з нього вирвався вогонь, і він, втрачаючи висоту, пішов униз.

— Є! — закричав Буревій.

— Попали! Він падає!

Удар об воду був глухий, важкий. Полум’я на мить освітили море, а потім усе знову накрила темрява.

Тиша повернулася — але вже інша.

Напружена. Небезпечна.

Соколов стиснув рацію.

— Усі цілі?

— Другий — без втрат.

— Третій — теж.

Він мовчки кивнув сам собі.

— Тепер нас точно чекають, — спокійно сказав він. — Фактор раптовості втрачений.

— Може, повертаємг? — обережно запитав Денні.

Соколов подивився вперед, у темряву, де мали піднятися силуети вишок.