Глава 35. Планування операції «Х»

Глава 35. Планування операції «Х»

«Поразка — це не кінець шляху. Це точка, де перестають кричати гармати й починає працювати розум.»

Після важких боїв і болючого відступу на запорізькому напрямку для Соколова війна не закінчилась — вона змінила форму.

Без гучних шикувань, без колон бронетехніки, без карт із червоними стрілками на кілометри вперед.

Одного вечора його викликали коротко і без пояснень.

Там не було зайвих слів — лише наказ і напрямок.

Соколова разом із Константином перевели до ССО.

І вже сама ця абревіатура означала одне:

тепер кожен крок — у тіні,

кожне рішення — на вагу життя,

кожна помилка — без права на виправлення.

Нове завдання було цілком таємним.

Жодних деталей по рації.

Жодних обговорень у відкритих приміщеннях.

Лише папка без назви, мапа без легенди і кодове слово:

«Операція “Х”»

Напрямок — Одеса.

Місто, де фронт не гримів щодня,

але де напруга висіла в повітрі,

де кожна тінь могла бути спостерігачем,

а кожен рух — зафіксованим.

Соколов розумів:

це не наступ і не оборона.

Це — гра на випередження.

Тут не потрібні батальйони.

Тут потрібні ідеї.

Люди, що вміють чекати.

І план, у якому немає випадковостей.

У тиші закритої кімнати він розклав мапи, зробив перші позначки олівцем і вперше за довгий час не відчував люті чи розпачу.

Лише холодну, зосереджену ясність.

Операція ще не почалась.

Але війна вже знову дивилась йому просто в очі.

І цього разу — без права на шум.

Соколова й Константина доставили вночі.

Без сирен, без розмов, без пояснень — лише темна дорога, приглушене світло в салоні й відчуття, що вони перетнули ще одну невидиму межу війни.

Штаб під Одесою був захований глибше, ніж здавалося. Старі бетонні конструкції, маскування, охорона без знаків розрізнення. Тут не питали імен — тут знали, навіщо ти прийшов.

Біля входу їх уже чекав офіцер.

Невисокий, підтягнутий, з холодним поглядом і спокійною поставою людини, яка давно не боїться війни.

— Лейтенант Каскад, — коротко представився він. — ССО.

Погляд ковзнув по Соколову.

— Про вас багато говорили. Не все добре. Але все — чесно.

Він повів їх коридорами штабу до невеликої кімнати з картою Чорного моря на всю стіну. Без прапорців. Лише координати, глибини, силуети об’єктів.

Каскад вказав на кілька точок далеко від берега.

— Вишки Бойка.

Пауза.

— Завдання просте за формулюванням і смертельне за змістом: захоплення й контроль.

Соколов мовчки дивився на карту.

— Ти, Соколов, — продовжив Каскад, — не просто виконавець.

Ти — архітектор операції.

Від першого кроку до виходу.

Від “А” до “Я”.

Константин повільно видихнув. Це був не штурм посадки і не атака колоною. Це була зовсім інша війна.

Соколов підняв очі:

— Час?

— Тиждень на підготовку. Тиждень на виконання, — відповів Каскад. —

Що потрібно — кажи.

Люди. Засоби. Техніка. Інформація.

Але пам’ятай: усе має залишитись у тіні.

Соколов кивнув.

Без емоцій.

Без пафосу.

Він сів за стіл, дістав блокнот — старий, потертий, той самий, що пройшов із ним Бахмут, Запоріжжя, Німеччину.

— Добре, — сказав він тихо. —

Почнемо з головного: як зайти й як вийти так, щоб про нас дізналися вже після.

Він підвівся й підійшов до карти.

Пальці ковзнули по морю.

— Це не штурм.

Це — операція тиші.

Мінімум людей.

Жодної імпровізації.

Лише час, точність і холодна голова.

Каскад уважно слухав і вперше ледь помітно усміхнувся.

— Ось тому ти тут, Соколов.

І в тій кімнаті, під землею, далеко від фронтового гуркоту,

операція «Х» почала набувати форми.

День минув тихо, майже неприродно тихо — без вибухів, без пострілів, без криків у рацію.

Для Соколова така тиша була незвичною й навіть небезпечною. Вона не заспокоювала — вона змушувала думати.

Він майже не виходив зі штабу.

Ранок почався з першого запуску розвідувальних дронів. Малих, легких, з мінімальним тепловим слідом. Вони піднімалися над водою, зникали за горизонтом і летіли туди, де море виглядало спокійним лише на карті.

Чорне море жило своїм життям.

На моніторах з’являлися темні силуети —

вишки.

Охорона.

Патрульні катери.

Іноді — кораблі на відстані, що стояли «коробом», мовчазно, але загрозливо.

— Фіксуй час, — спокійно казав Соколов оператору.

— Коли вони змінюються. Коли з’являється рух. Коли — пауза.

Він не шукав ідеального моменту.

Він вираховував закономірність.

Дрони літали щодня.

І щодня не всі поверталися.

Іноді зв’язок просто обривався — екран завмирав, а потім чорнів.

— Заглушили, — коротко казав хтось із фахівців.

Іноді дрон різко смикало, зображення тремтіло — і в кадрі з’являвся спалах.

Потім — лише вода.

— Мінус один, — сухо фіксували в журналі.

Соколов мовчки ставив хрестик навпроти номера дрона.

Без злості.

Без емоцій.

Це була ціна інформації.

Та прогрес був.

За кілька днів почали вимальовуватись деталі:

 • пересменка — чітко за графіком, без імпровізацій;