Глава 33. Запорізька область

Глава 33. Запорізька область

«Війна не закінчується там, де ти робиш паузу. Вона просто чекає, поки ти повернешся».

Після місяців навчання за кордоном, полігонів, нічних штурмів і сухих, точних стандартів НАТО, Соколов повернувся додому іншим. Не кращим — глибшим. Він уже не просто воював — він мислив війною.

Тепер у його документах стояло нове звання — штаб-сержант. А за плечима — довіра інструкторів і розуміння, що наступний бій буде не навчальним.

Кінець весни. Початок літа.

Запорізька область.

Пилюка степів змішувалася з теплим вітром, сонце палило по-літньому жорстко. Неподалік від Оріхова, у лісосмузі, замасковані техніка й бліндажі, Соколов стояв разом зі своїми солдатами. Ті самі обличчя — втомлені, зосереджені, але живі.

Тут готувалося щось велике.

Контрнаступ.

Мелітополь.

Уся Запорізька область.

Про це не говорили вголос, але кожен знав.

— Тиша перед бурею, — тихо сказав Давидич, дивлячись у бік сіро-зеленого горизонту.

— Найгірша тиша, — відповіла Скала. — Бо знаєш, що скоро почнеться.

Соколов мовчав. Він дивився на карту, закріплену на ящику з боєкомплектом. Сектори, маршрути, можливі напрямки удару. Усе чітко, холодно, без зайвих емоцій.

— Хлопці, — нарешті сказав він, — наказу ще немає. Але він буде. І швидше, ніж здається.

Константин усміхнувся криво:

— Значить, встигаємо ще по каві?

Хтось тихо засміявся. Сміх був короткий, нервовий — але потрібний.

Соколов присів на ящик, перевірив рацію, машинально торкнувся нашивки на грудях. Він відчував відповідальність кожною клітиною тіла. Тепер за кожне рішення — життя.

Над позиціями пролітали птахи. Десь далеко глухо гриміло — фронт нагадував про себе, як старий біль.

— Чекаємо, — коротко сказав Соколов. — Готуємось. І пам’ятайте: ми сюди прийшли не вмирати. Ми сюди прийшли — перемагати.

Солдати мовчки кивнули.

Запорізький степ завмер.

А разом із ним — історія перед новим ударом.

Соколов не збирав людей різко. Він знав — перед наступом зайві слова ламають концентрацію. Тому підготовка почалася тихо, майже непомітно.

Увечері, коли сонце вже падало за лісосмугу, він зібрав командирів відділень у невеликому укритті. На ящику з-під боєприпасів лежала карта, притиснута ножем.

— Слухайте уважно, — сказав він спокійно, без підвищення голосу. — Наступ може початися в будь-яку хвилину. Не завтра, не “десь потім”. Тут і зараз.

Хтось напружено випрямився. Хтось машинально поправив ремінь.

Соколов повів пальцем по карті.

— Йдемо не дрібними групами. Йдемо масою. Великою колонною бронетехніки. Швидко. Нахабно. Без зупинок.

— Прямо в них? — перепитав Давидич.

— Прямо в них, — підтвердив Соколов. — Поки вони думають, що ми ще “готуємось”.

Він підвів очі.

— Їхня помилка — чекати повільний штурм. Наша перевага — швидкість і раптовість.

Наступні години були схожі на злагоджений механізм.

Перевірка спорядження.

Перерозподіл боєкомплекту.

Тихі розмови, короткі жарти — не для сміху, а щоб зняти напругу.

Соколов обходив позиції особисто. Зупинявся біля кожного відділення.

— Тримай дистанцію.

— Не відставай від техніки.

— Після висадки — не геройствуємо. Працюємо чітко.

Потім він зібрав усіх.

Солдати стояли півколом. У темряві світилися лише очі й червоні вогники рацій.

— Хлопці, — сказав він уже інакше, не як штаб-сержант, а як людина, яка піде поруч. — Ми зайдемо так, що вони не встигнуть зрозуміти, що сталося. Броня зупиниться прямо на їхніх позиціях. Десант — одразу в бій. Без пауз. Без метушні.

Коротка тиша.

— Пам’ятайте: техніка — наш щит, швидкість — наш ніж, а ви — сила, яка вирішує.

Скала кивнув:

— Значить, беремо їх зненацька.

— Саме так, — відповів Соколов. — Ми не стукаємо в двері. Ми заходимо, коли вони сплять.

Він увімкнув рацію, перевірив канал, і вже тихіше додав:

— Відпочивайте по черзі. Шоломи поруч. Зброя під рукою. Коли піде команда — часу думати не буде.

Ніч у запорізькому степу була дивно спокійною.

Занадто спокійною.

Десь у темряві стояла готова бронеколона.

А поруч із нею — люди, які знали:

наступ почнеться не тоді, коли зручно, а тоді, коли прийде наказ.

Він став перед строєм, за спиною — темні силуети європейської бронетехніки. «Бредлі», «Леопарди», М113 — не просто машини, а символ того, що війна для них входить у нову фазу.

— Слухайте уважно, — почав він. — З цього моменту ми працюємо не так, як раніше. Ми працюємо за стандартами НАТО. Так, як нас вчили.

Хтось перезирнувся. Хтось ледь посміхнувся — з недовірою, з цікавістю.

— Більше ніякого хаосу. Ніяких “якось проскочимо”.

— Кожен рух — за процедурою. Кожна команда — чітка.

Він обернувся й кивнув у бік техніки.

— Це не радянський метал. Це — інша філософія.

— “Бредлі” — це ваш захист і ваш вогонь. Висадка — швидка, прикрита, без метушні.