Глава 32. Поранення Громова

Глава 32. Поранення Громова

«Поки одні вчаться жити по-новому, інші продовжують виживати по-старому — під вогнем».

Поки Соколов був далеко, за кордоном, вчився воювати за стандартами НАТО,

Дмитро Громов залишався там, де війна не мала пауз.

Бахмут.

Місто, яке вже майже перестало бути містом.

Ворог дійшов майже до центру, стискав кільце, рвався вулиця за вулицею, будинок за будинком, намагаючись взяти місто в котел і задушити його повільно, методично, без жалю.

Громов тримався.

Він і його солдати стояли в самому серці пекла — серед зруйнованих кварталів, де кожен підвал був позицією, кожен пролом у стіні — спостережним пунктом, а кожен поверх — окремою маленькою війною.

Атаки йшли хвиля за хвилею.

Піхота.

Штурмові групи.

Артилерія, що рівняла квартали із землею, не питаючи, хто там жив і хто там загинув.

— Тримай лівий фланг!

— Не пускай їх до перехрестя!

— По під’їзду працюють, обережно!

Рація не замовкала ні на хвилину.

Громов був всюди одночасно —

у голосі,

у наказах,

у рішенні залишитись ще трохи, ще одну хвилину, ще один метр.

Він знав: якщо вони відступлять зараз — ворог увірветься далі, і місто впаде ще швидше.

Бахмут уже задихався,

але ще бився.

І разом з ним бився Громов —

втомлений, обпалений війною,

такий самий зруйнований, як ці вулиці,

але ще не зламаний.

Попереду був бій,

який змінить усе.

10.03.2023

Центр міста жив не за годинником —

він жив між прильотом і тишею.

Громов сидів у напівзруйнованій будівлі колишнього банку. Колись тут рахували гроші, тепер — секунди між вибухами. Стіни тремтіли так, ніби дихали разом із містом. Пил осідав на плечі, на зброю, на обличчя — ніхто вже не витрушував його, бо сенсу не було.

Кожну хвилину щось прилітало.

Не обов’язково поруч — але досить близько, щоб серце щоразу стискалося.

Хлопці сиділи групами:

двійка в підвалі,

трійка на першому,

спостерігач на сходах,

кулемет — у проломі стіни, що дивився прямо на проспект.

Хтось мовчки чистив автомат.

Хтось дивився в одну точку, не кліпаючи.

Хтось стискав у кишені іконку або обручку.

Рація тріснула різко, як постріл.

— Увага всім. Інформація зі штабу.

Коротка пауза.

— Сьогодні очікується штурм. Масований. Готуйтесь тримати оборону. Підкріплення немає. Відхід — лише за наказом.

Ніхто не сказав ні слова.

Громов повільно підвівся, пройшовся між своїми. Він не кричав, не пафосував — у цьому місті слова були зайвими.

— Хлопці… — почав він спокійно. — Ми тут не тому, що легко. Ми тут, бо за нами більше нема куди відступати.

Він подивився на кожного.

Запам’ятовував обличчя — підсвідомо, ніби знав.

— Вони прийдуть. Їх буде багато. Вони будуть лізти нахабно, впевнено, думаючи, що ми вже зламались.

Пауза.

— А ми їм цього не доведемо.

Хтось криво посміхнувся.

Хтось кивнув.

Хтось просто перехрестився.

— Працюємо холодно. Не геройствуємо. Бережемо одне одного.

— Прийнято, командир, — озвався Турбо з підвалу.

За кілька хвилин місто знову здригнулося. Цього разу — інакше. Довше. Глухіше. Наче хтось почав ламати Бахмут повільно, навмисно.

— Почалося… — прошепотів хтось.

Громов зайняв свою позицію біля пролому. Подивився на вулицю, де вже здіймався чорний дим.

Він знав:

сьогодні місто спробують забрати остаточно.

І він був готовий стояти тут

до останнього патрона,

до останнього наказу,

до останнього подиху.

Бій тільки починався.

Ніч увірвалася без попередження.

Спочатку — світло.

Сліпе, біле, неначе блискавка просто в очі.

Потім — удар.

Перший вибух розірвав тишу так, ніби саме місто закричало. Хвилею вибило вікна, уламки скла посипались, як дощ. Другий приліт — уже ближче. Будівлю струсонуло, стеля просіла, пил забив легені.

— Почалось… — хрипко сказав хтось у темряві.

І одразу ж — кулемети.

З усіх боків.

Довгі, злі черги, без пауз.

Ворог ішов щільно, нахабно, не ховаючись. Вони знали: артилерія зробила свою справу. Тепер — піхота.

— Контакт! Ліворуч!

— По вікнах, не дайте їм підійти!

Громов висунувся на секунду — і стіну поруч прошило трасерами. Цегла розлетілась, один уламок врізався йому в плече, але він навіть не зойкнув.

— Спокійно! Працюємо! Не панікувати! — його голос прорізав хаос.

Граната впала у двір.

Вибух.

Крик.

Хтось упав. Хтось затягнув пораненого за бетонний уламок, залишаючи за собою кривавий слід. Повітря стало важким, гірким — запах пороху, гару й крові змішався в одне.

— Командире, вони лізуть через підвал!

— Тримати! Не дати зайти!

Постріли вже лунали майже впритул. Це був не бій — це була різанина на відстані кількох метрів. Обличчя ворога з’являлись у проломах стін і зникали в спалахах пострілів.

Один з бійців закричав — коротко, обірвано.

І замовк.

Громов стиснув автомат так, що побіліли пальці. Він відчував, як страх повзе всередині, але не давав йому вийти назовні. Тут страх означав смерть.

— Стоїмо! За мною! — крикнув він і дав чергу в темряву.