Глава 30. Навчання за стандартами НАТО

Глава 30. Навчання за стандартами НАТО

«Війна вчить виживати. Навчання — вчить перемагати.»

Ранок на базі почався не з вибухів і не з криків по рації.

Він почався з тиші, свисту вітру між казармами й чіткого сигналу підйому.

Соколов прокинувся ще до команди. За звичкою. Він кілька секунд лежав, дивлячись у стелю, ніби намагаючись зрозуміти, де він. Не Бахмут. Не бетонний підвал. Не напівзгорілий будинок.

Німеччина. База. Навчання.

— Ну що, хлопці, — сказав Давидич, застібаючи куртку, — сьогодні, кажуть, будемо бачити диво-техніку.

— Головне, щоб не сказали: “А тепер забудьте все, що ви знали”, — буркнув Скала. — Бо тоді їм доведеться слухати дуже довгу історію.

Вони вийшли на плац. Рівна територія, асфальт без вирв, розмітка, прапори. Поруч — групи з інших підрозділів, різні шеврони, різні обличчя, але однакові погляди: уважні, трохи насторожені.

Через кілька хвилин до них підійшли інструктори.

Їх було четверо.

Двоє — у формі Бундесверу, один — у британській, ще один — американець. Спокійні, зібрані, без зайвих рухів. Вони не кричали. Їм не потрібно було.

Старший інструктор, високий німець із сивиною на скронях, вийшов уперед.

— Доброго ранку. Мене звати Маркус. Я — керівник вашого курсу, — сказав він англійською, але поруч одразу став перекладач.

— Ви тут не для парадів. І не для відпочинку. Ви тут, щоб навчитися воювати інакше.

Соколов стояв рівно, дивився прямо. Він одразу відчув — ці люди знають, про що говорять.

— Ми не будемо вчити вас хоробрості, — продовжив Маркус. — Ви вже її маєте.

Ми будемо вчити вас системі.

Інструктори представилися по черзі:

 • Томас — тактика малих груп

 • Джеймс — робота з бронетехнікою та взаємодія

 • Майкл — планування операцій і зв’язок

 • Лукас — медицина та евакуація

— Перший день, — сказав Маркус, — буде вступним. Але не легким.

Він зробив жест рукою — і за їхніми спинами відкрилися ворота ангару.

Солдати завмерли.

Всередині стояла техніка.

Чиста. Ціла. Наче з іншого світу.

Бронемашини з цифровими панелями.

Системи зв’язку.

Тренажери.

Дрони.

Обладнання, яке не виглядало втомленим від війни.

— Ого… — тихо сказав Константин.

— Та це ж космос, — прошепотів хтось позаду.

Соколов мовчав. Його вразило не те, що техніка була новою.

Його вразило, як усе було продумано.

— Ви звикли воювати інтуїцією, — сказав Джеймс, ніби читаючи їхні думки. — Тут ви будете воювати планом.

Інструктори почали пояснювати, чим вони займатимуться найближчі тижні:

 • взаємодія піхоти й броні

 • робота малими підгрупами

 • зв’язок без хаосу

 • планування бою ще до першого пострілу

 • збереження людей як головний пріоритет

— У вас не буде “якось прорвемось”, — сказав Майкл жорстко. — У вас буде або план, або поразка.

Скала тихо хмикнув:

— Ну, тепер зрозуміло, чому вони ще живі.

Маркус підійшов ближче до Соколова.

— Ти командир групи?

— Так.

— Добре. Тут від тебе вимагатимуть більше, ніж на фронті.

— Я готовий, — коротко відповів Соколов.

Інструктор кивнув.

— Подивимось.

Перший день навчань тільки починався.

І Соколов уже відчував: це буде не просто курс.

Це буде перезавантаження.

Після короткого брифінгу їх одразу повели на полігон.

Без паузи. Без «звикання». Без поблажок.

— Теорія закінчилась, — спокійно сказав Маркус. — Тепер подивимось, як ви дієте.

Полігон виглядав, мов макет міста: бетонні будівлі, коридори, сходи, перехрестя, укриття. Але за зовнішньою «штучністю» ховалася справжня логіка бою — кожен метр був продуманий.

— Група Соколова, — пролунало. — Ви перші.

Давидич, Скала, Константин та ще кілька бійців підтягнулись ближче. Всі зосереджені, серйозні. Без жартів. Тут уже було зрозуміло: це не відпочинок.

— Завдання просте, — пояснив Джеймс. — Зайти в сектор, перевірити будівлю, вийти без втрат.

— Як на війні, — прошепотів Скала.

І це була перша помилка.

Соколов дав команду рухатись.

Хлопці пішли так, як звикли: швидко, інстинктивно, кожен прикриває іншого, рухи доведені війною до автоматизму.

Перші секунди — все йшло добре.

А потім:

— СТОП!

Різкий голос Маркуса зупинив усіх.

— Ви всі… вже мертві, — холодно сказав він.

Солдати переглянулись.

— Як це? — не витримав Давидич. — Ми ж ще навіть не зайшли.

Інструктор натиснув кнопку на планшеті.

На екрані з’явилась схема — їхня група, відмічена червоними точками.

— Ось тут вас «побачили».

— Тут ви втратили зв’язок.

— Тут ви залишили фланг відкритим.

— А тут… — він зробив паузу, — командир пішов першим.

Соколов стиснув щелепи.

— Я завжди йду першим, — твердо сказав він.

— Саме тому ви тут, — відповів Маркус. — І саме тому вам доведеться від цього відвикати.

Настала тиша.

— У вас хоробрість, — втрутився Майкл. — Але ви не довіряєте системі.

— А ми довіряємо людям, — кинув Скала.

— Люди втомлюються. Система — ні.

Другий захід був ще гірший.

Хлопці почали «перегравати» — думали над кожним кроком, втрачали темп, плутались у командах.

Один пішов раніше.

Інший — не почув.

Третій — прикрив не той сектор.

— Знову втрати, — спокійно сказав Томас. — Багато втрат.