Глава 29. Німеччина

Глава 29. Німеччина

21.03.2023

«Навіть воїн має право на дорогу без вибухів — хоча б на деякий час.»

Після тривалих і виснажливих боїв у Бахмуті Соколов і його солдати нарешті отримали шанс вирватися з буденної напруги фронту. Їм випала можливість поїхати за кордон — до Німеччини, на навчальні маневри та військові тренування. Ранкове сонце ледь торкалося обличь, коли вони збирали свої речі, відчуваючи водночас і легке хвилювання, і невимовну втому. Попереду відкривалася нова сторінка їхньої історії, де чужі міста, нові люди і невідомі виклики чекали на кожному кроці. І саме тут починається справжня історія Соколова.

Ранній ранок зустрів бійців прохолодою й тишею. Соколов разом зі своїми солдатами збирався на подвір’ї пункту дислокації. Рюкзаки були легшими, ніж зазвичай: без бронежилетів, без касок, без автоматів. Лише форма, особисті речі й дивне відчуття — ніби щось незвичне ось-ось почнеться.

— Не віриться, що їдемо за кордон, — усміхнувся Скала, затягуючи ремені рюкзака.

— Головне, щоб потім назад не одразу в пекло, — пожартував Давидич.

— Не розслабляйся, — відповів Соколов. — Це навчання. Просто інше поле бою.

Хтось жартував, хтось мовчки курив, хтось уперше за довгий час виглядав спокійним.

У повітрі не було страху — лише очікування.

За пів години з-за повороту з’явилися два великі автобуси. Звичайні, цивільні, без військових позначок. Вони зупинилися, і водії відчинили двері.

— Ну що, панове, — кинув Костя, — їдемо в Європу.

Солдати почали завантажуватися. Сміялися, перекидалися словами, допомагали один одному з речами. Відчуття було дивне — ніби на мить вони знову стали просто людьми, а не тінями війни.

Автобуси рушили.

У салоні одразу стало гамірно.

— Кажуть, у німців полігони як маленькі міста.

— Цікаво, чим вони нас здивують.

— Мене більше цікавить гарячий душ, — хтось засміявся.

Соколов сів біля вікна. Дістав телефон і написав Кароліні:

«Я вже в автобусі. Їдемо через Польщу в Німеччину на навчання. Як будемо на місці — обов’язково подзвоню. Бережи себе.»

Він відкинувся на спинку сидіння й подивився у вікно.

За склом тягнулася спокійна дорога. Весна повільно вступала у свої права: сніг танув уздовж узбіч, поля темніли вологою, сонце пробивалося крізь легкі хмари. Жодних вирв, жодних блокпостів, жодних слідів бою.

Автобус рівно котився трасою —

і вперше за довгий час не було вибухів, не було пострілів, не було війни.

Хтось дрімав, хтось дивився у вікно, хтось тихо розповідав анекдот.

Соколов відчував, як напруга поступово відпускає, але в голові крутилася одна думка:

цей спокій — не втеча, а підготовка до нового випробування.

Попереду була Німеччина.

Навчання.

І новий етап війни, до якого вони мали повернутися сильнішими.

Автобус м’яко погойдувався на рівній трасі. У салоні сиділи Соколов, Скала, Давидич, Константин та їхні хлопці — без броні, без автоматів, лише в пікселі. Для них це було незвично майже так само, як тиша.

— От скажіть чесно, — пробурмотів Давидич, дивлячись у вікно, — як довго ми ще будемо думати, що зараз прилетить?

— Поки мозок не повірить, що ми не вдома, — відповів Скала. — А він впертий.

Константин сидів ближче до проходу, крутив у руках телефон.

— Дивно… — сказав він. — Немає зв’язку з фронтом, нема рацій, нема доповідей. Просто їдемо.

— От і вчися жити, — хмикнув Скала. — Хоч трохи.

Перед кордоном старший у автобусі встав і голосно сказав:

— Хлопці, офіційно: їдемо на навчання в Німеччину. Полігон, інструктори, нова тактика, західна підготовка. Кілька тижнів. Завдання — вчитись і повернутись живими та розумнішими.

У салоні пройшов легкий гул.

— Навчання… — повторив Давидич. — Після Бахмута звучить як відпустка.

— Не розслабляйся, — спокійно сказав Соколов. — Там теж буде важко. Просто по-іншому.

Коли автобус перетнув кордон і за вікнами з’явилися польські дороги, хлопці мовчки дивилися вперед.

Без вибухів.

Без диму.

Без криків у рацію.

Соколов дістав телефон і написав Кароліні:

«Їдемо на навчання. Я з хлопцями — Давидич, Скала, Константин. Все добре. Як буду в Німеччині — подзвоню.»

Він підняв очі й подивився на своїх.

— Запам’ятайте цей момент, — сказав тихо. — Ми ще повернемось туди, де важко. Але зараз — живемо.

Автобус мчав далі.

Весна вступала в свої права.

А війна на кілька тижнів залишилась позаду — не зникла, але дала подих.

Автобуси з’їхали з траси й повільно зупинилися біля великої європейської заправки.

Двигуни стихли — і разом із ними ніби стихла напруга.

— Перерва двадцять хвилин! — пролунало з передніх рядів.

Двері відчинилися, і солдати один за одним почали виходити назовні.

Хтось одразу попрямував до туалету, хтось — до магазину, а хтось просто зупинився біля автобуса, підставивши обличчя сонцю.

Весна тут була іншою.

Теплою.

Тихою.

Без запаху пороху.

Скала потягнувся й широко зітхнув:

— От це я розумію — життя. Стоїш, дихаєш… і ніхто не кричить «дрон!».

— Не накликай, — усміхнувся Константин, але без звичної напруги. — Тут максимум — чайка може щось скинути.

Давидич вийшов із магазину з хот-догом і пляшкою коли.

— Хлопці, — серйозно сказав він, — я забув, що їжа може бути просто їжею, а не «швидко запхав і побіг».

Кілька бійців сміялися, сидячи на бордюрі. Хтось курив, хтось мовчки дивився на машини, що проїжджали повз — звичайні цивільні авто, сім’ї, діти на задніх сидіннях.