Глава 28. Бої в місті

Глава 28. Бої в місті

«Війна вчить не перемагати — вона вчить виживати. А місто вчить ще гірше: воно забирає ілюзії швидше, ніж кулі».

Минув місяць після операції Соколова.

Місяць — ніби дрібниця для мирного життя, але ціла вічність для Бахмута.

Соколова перекинули на інший напрямок. Він пішов далі своєю дорогою війни — іншими містами, іншими вулицями, іншими іменами у списках.

А Громов залишився.

Залишився там, де війна не мала паузи.

Турбо, Кавказ, Кабанов, Литвин — один за одним поверталися з госпіталів. Хтось із перев’язаними ребрами, хтось із металом у тілі, хтось із порожніми очима. Вони не говорили про лікування — говорили про те, хто де тримав позицію, хто вижив, хто не повернувся.

За цей місяць Бахмут змінився так, ніби хтось перекрутив саму реальність.

Ворог продавив оборону.

Забахмутка — майже повністю втрачена.

Ті вулиці, де ще недавно трималися наші, тепер були простріляні вздовж і впоперек. Ворог ліз щодня. Не хвилями — крапля за краплею, виснажуючи, перевіряючи, де тонко.

Його мета була проста й страшна — зайти в місто повністю.

Щодня він намагався форсувати річку.

Іноді — успішно.

То закріпиться на заправці,

то пролізе в напівзруйнований магазин,

то займе підвал, який учора ще був порожній.

Але довго не тримався.

Українська піхота працювала жорстко.

Без героїзму. Без криків.

З холодною злістю людей, які знають: це їхнє місто, навіть якщо від нього залишився попіл.

І от — черга Громова.

На ранок їх підняли без зайвих слів. Не було довгих брифінгів. Усі й так знали, куди йдуть.

Громов стояв трохи осторонь, дивився на карту, де вже майже не було чітких ліній фронту — лише плями, стрілки, перекреслені будинки.

— Знову в місто, — сказав Кавказ, затягуючи ремінь бронежилета.

— А ми звідти і не виходили, — глухо відповів Турбо.

Бахмут більше не був просто містом.

Він став лабіринтом смерті, де кожен під’їзд — пастка, кожне вікно — питання: ти чи тебе.

Коли група висувалась на нові позиції, Громов відчув дивну річ — не страх.

Втомлену, важку ясність.

Він знав:

сьогодні не буде прориву,

не буде красивої атаки,

не буде швидкої перемоги.

Буде ще один день утримання.

Ще одна ніч без сну.

Ще кілька метрів міста, за які заплатять дорого.

Він подивився на своїх хлопців.

Тих самих, що вже падали й піднімались.

Тих самих, що повертались з госпіталів не тому, що хотіли — а тому, що не могли інакше.

— Працюємо спокійно, — сказав Громов. — Місто нас перевірятиме. Ми — витримаємо.

І вони пішли.

Не як герої з плакатів.

А як солдати, що знали: Бахмут не про перемогу — Бахмут про стійкість.

І ця історія тільки починалась.

Громов із бійцями заїхали на позиції під вечір.

Місто зустріло їх тишею, яка була страшнішою за вибухи.

Навколо — лише знищені будинки. Колись тут жили люди: вікна з фіранками, дитячі велосипеди у дворах, лавки під вишнями. Тепер — чорні коробки без дахів, обгорілі стіни, вирви замість вулиць. Повітря пахло пилом, гаром і старою смертю.

— Оце і є наш сектор, — тихо сказав Громов, дивлячись на карту, де ця місцевість була позначена кількома лініями й цифрами, але насправді виглядала як кінець світу.

Вони почали розходитись малими групами.

Двоє — в підвал зруйнованої п’ятиповерхівки.

Троє — у напівзавалений приватний будинок.

Ще кілька — у вирви, з’єднані окопами, які більше скидалися на багнюку.

Кожен знав свою точку, свій сектор, свій кут огляду.

Тут не було «разом» — тут було кожен тримає свій метр.

Не встигли толком укріпитися — як почала працювати ворожа артилерія.

Раз.

Два.

Три.

Кожні п’ять хвилин — новий приліт. Земля здригалася, стіни сипалися, бетон тріскався. Але солдати вже майже не реагували. Лише автоматично притискались до землі, перевіряли спорядження й чекали.

— Колись я боявся салютів, — пробурмотів Турбо, сидячи в темному підвалі. — Тепер боюся, коли тихо.

Кавказ тихо хмикнув і, щоб розрядити напругу, почав розповідати анекдот. Глупий, короткий, майже дитячий. Але кілька бійців усе ж посміхнулись.

— У Бахмуті гумор — як броня, — сказав він. — Без нього тут ніяк.

Хтось сміявся тихо.

Хтось мовчав і дивився в одну точку.

Хтось стискав хрестик у кишені й шепотів молитву, не важливо якою мовою — тут усі говорили однією: мовою виживання.

Громов обійшов позиції. Перекинувся кількома словами з кожною групою. Він бачив у їхніх очах втому — не денну, не тижневу, а ту, що накопичується місяцями.

— Тримаємось, — коротко сказав він. — Вони прийдуть. Не сьогодні — так вночі.

У небі постійно гуділи дрони.

Вони літали, як мухи над падлом — нахабно, настирливо, без упину. Висіли над позиціями, передавали координати, скидали гранати, полювали на евакуацію, на броню, на будь-який рух.

Іноді хтось кричав у рацію:

— Дрон! Над нами!

— Лягай!

— Не рухайся!

І знову тиша. До наступного вибуху.

Бахмут уже не був містом.

Він став фортецею, але не з каменю — з волі.