Глава 27. Зачистка Забахмутки

Глава 27. Зачистка Забахмутки

«Війна не питає, чи ти готовий. Вона лише дивиться — чи вистоїш ти вдруге».

Після роспису з Кароліною час ніби стишив хід. Кілька днів без вибухів, без криків у рації, без запаху пороху здавалися сном, який от-от обірветься. І він обірвався.

Соколов повернувся на позиції без зайвих слів — просто зібрав речі, поцілував дружину в чоло й поїхав туди, де його чекали.

Цього разу — Донецька область. Бахмутський напрямок.

Їх привезли до Константинівки ще вночі. Пункт дислокації розташувався в напівзруйнованому промисловому кварталі: ангари без дахів, бетон у тріщинах, запах дизелю й сирості. Тут не було романтики фронту — лише очікування.

Ранок був холодний і сірий.

Соколов сидів на ящику з БК, мовчки затягував ремінь бронежилета і дивився, як над містом повільно тягнуться хмари. Десь далеко глухо бухкала артилерія — Бахмут не мовчав ніколи.

— У стрій! — пролунав голос.

Група швидко вишикувалась.

До них підійшов чоловік середніх років, у потертій формі, з жорстким поглядом. Соколов одразу зрозумів — це Кутузов.

— Я — Кутузов. Командир сектору, — без вступів почав він.

— Слухайте уважно.

Він повільно пройшовся вздовж строю, ніби зважував кожного.

— Ситуація така.

— Забахмутка. Район за 4-ю школою. Приватний сектор, кладовище поруч.

— Там закріпився ворог. Вагнер.

— Група Громова намагалася вибити їх — не вийшло. Великі втрати.

У строю стало ще тихіше.

Кутузов зупинився навпроти Соколова.

— Тепер це твоя задача.

— Командувати операцією будеш ти, Соколов.

Соколов підняв очі.

Ні здивування, ні страху — лише важка, знайома відповідальність.

— Мені байдуже, як ти це зробиш, — продовжив Кутузов жорстко.

— У тебе одна ціль: вибити противника хоча б на добу.

— Один день. Нам потрібен час.

Він зробив паузу, дав словам осісти.

— У тебе є день на роздуми.

— Завтра прийдеш до мене й скажеш, що тобі потрібно. Люди, техніка, дрони, підтримка.

— Я скажу, що можу дати.

Кутузов подивився Соколову просто в очі.

— Твоя історія починається знову.

Командир розвернувся і пішов, залишивши після себе важку тишу.

Соколов повільно видихнув.

Перед очима знову постала Забахмутка — дими, руїни, чужі й свої тіла, пекло, з якого не всі повернулися. Він знав: часу на сумніви немає.

— Ну що, командире… — тихо сказав хтось із бійців за спиною.

Соколов обернувся до своєї групи.

— Готуйтеся, хлопці, — спокійно відповів він.

— Завтра почнемо думати, як вижити там, де інші не змогли.

І десь далеко, в зруйнованому місті, Бахмут ніби почув це — і знову загуркотів.

Соколов ще стояв, обмірковуючи слова Кутузова, коли до нього підійшов Скала. На обличчі — втома й тривога, які вже давно стали звичними.

— Як думаєш діяти, капітане? — тихо спитав він, озираючись довкола.

Соколов не одразу відповів. Подивився в бік, де за бетонними стінами глухо бухкала артилерія.

— Спочатку — не повторити чужих помилок, — нарешті сказав він. — Нам треба поговорити з Громовим. Дізнатись, що там було насправді.

Скала кивнув.

— Правильно. Бо те, що там… — він замовк, не договоривши.

Соколов узяв автомат, накинув ремінь на плече і пішов у бік старих ангарів. Константинівка зустрічала його бетонними коробками, розбитими дахами й запахом мастила. Кожен крок лунав порожнечею.

Він зайшов у напівзруйнований склад боєприпасів. Усередині було прохолодно, лампа під стелею блимала. Між ящиками з БК сидів один солдат, спершися спиною до стіни. Курив, дивлячись у підлогу.

— Брате, не підкажеш, де знайти головного сержанта Громова? — спокійно спитав Соколов.

Солдат повільно підняв очі. На секунду мовчав, а потім криво всміхнувся.

— Знайшов.

— Я і є Громов.

Соколов завмер на мить, а потім простягнув руку.

— Сержант Соколов.

— Завтра я командую операцією зачистки Забахмутки, район за 4-ю школою.

У Громова наче щось стиснулося всередині. Погляд став порожнім, важким. Він повільно загасив цигарку об бетон.

— Співчуваю… — глухо сказав він. — Я там… групу поховав. Майже всю.

Соколов кивнув.

— Чув від хлопців. Кажуть, там справжнє м’ясо.

Він зробив крок ближче й одразу змінив тон:

— Громове, мені не потрібні загальні слова. Мені потрібна правда. Як ви заходили? Що робив ворог? Як не наступити на ті ж граблі?

Громов уважно подивився на нього. Ніби вперше за весь час — без злості, без болю. Лише професійно.

— Добре, — сказав він і дістав з кишені складену карту.

Розклав її просто на ящику з боєприпасами.

— Дивись.

— Ми зайшли ось тут. Лобом. Це була помилка.

Він ткнув пальцем у червону позначку.

— Тут приватний сектор. Підвали, погреби, проходи між дворами. Вагнери там як кроти.

Соколов нахилився над картою.

— Заходити треба звідси, — Громов повів пальцем з боку посадки. — Під кутом. Щоб застати зненацька.