Глава 26. Бахмутське пекло

Глава 26. Бахмутське пекло

«Є місця, де земля дихає смертю, а небо вчиться мовчати. Там люди перестають бути просто людьми — вони стають щитом.»

Ранок у Константинівці був холодний і різкий, як лезо. Туман ще не встиг розійтися, а повітря вже тремтіло від далеких вибухів — глухих, важких, бахмутських. Солдатів підняли рано. Без криків, без зайвих слів — усі й так розуміли: сьогодні не навчання.

Колона вишикувалась швидко. Хтось підтягнув бронежилет, хтось мовчки перевіряв магазин, хтось хрестився. Вийшов Кутузов. Обличчя сіре від втоми, очі червоні — він майже не спав.

— Слухайте уважно, — почав він низьким голосом. — Працюємо по Бахмуту. Ситуація важка. Вагнер лізе з усіх щілин. Пробують прорватися на околиці, тиснуть масою, не рахують втрат.

У строю хтось тихо вилаявся. Хтось стиснув кулаки.

— Ваш сектор — Забахмутка, — продовжив Кутузов. — Ворог зміг закріпитися. Є втрати. Є проблеми.

Громов зробив крок вперед.

— Куди саме? Яка точка?

— Район школи номер чотири, — відповів Кутузов без паузи. — Поруч кладовище. Далі — приватний сектор. Там вони вкопались. Підвали, будинки, проходи між дворами.

У строю пройшов важкий шепіт.

— Завдання, — Кутузов підвищив голос, — зайти групами на БМП, вибити ворога з цього сектора і закріпитися. Не геройствувати. Працювати злагоджено.

Він зробив паузу, подивився прямо на Громова.

— Перша група — 26 чоловік. Старший — Громов.

У підпорядкуванні: Кавказ, Лис, Турбо, Литвин, Кабанов… — він швидко перелічував прізвища, кожне віддавалося глухим ударом у грудях. — І ще двадцять. З техніки: чотири М113 і один танк «Оплот».

Кавказ тихо прошепотів збоку:

— Ну от… почалося.

— Вихід через тридцять хвилин, — закінчив Кутузов. — Взяти воду, боєкомплект, провізію. Все, що зможете нести.

Він зняв каску, на мить опустив голову.

— Хлопці… — голос на секунду зірвався. — Там пекло. Я знаю. Пробачте, що відправляю вас туди. Але це наказ зверху.

Тиша була такою щільною, що здавалося — її можна різати ножем.

— Є питання? — тихо спитав Кутузов.

— Нема, — відповів Громов і вийшов зі строю. — Група, до мене.

Солдати підтягнулися. Хтось нервово жартував, хтось мовчки курив, хтось поправляв шеврон. Кавказ глянув на Громова.

— Ну що, командире… Бахмут?

— Так, — коротко відповів той. — Робимо свою роботу.

Лис перевірив рацію:

— Зв’язок є. Поганий, але є.

— Там іншого і не буде, — буркнув Турбо.

Кабанов, важко зітхнувши, затягнув бронік:

— Школа… кладовище… гарне місце для чорта.

Громов обвів усіх поглядом.

— Слухайте мене. Тримаємося разом. Ніякої самодіяльності. Зайшли — зачистили — закріпились. Вийти живими — головне завдання.

— Прорвемось? — спитав хтось ззаду.

Громов коротко кивнув.

— Прорвемось. Бо іншого варіанту у нас немає.

Двигуни М113 загуркотіли, важко, зловісно. Танковий дизель «Оплота» заревів так, ніби сам Бахмут відповідав на виклик.

Через тридцять хвилин колона рушила.

Попереду було місто, яке вже не мало вигляду міста.

Попереду було бахмутське пекло.

Колона рушила повільно, важко, ніби сама дорога не хотіла пускати їх далі. З гори, серпантином, відкривався Бахмут — і це вже не було місто. Це було щось живе й мертве водночас.

— Бачиш?.. — тихо сказав Лис, дивлячись у бійницю М113. — Воно… горить.

І справді. Бахмут горів. Не десь окремо — весь. Чорні клуби диму здіймалися з кварталів, небо було низьким, сірим, наче притиснутим до землі. Кожні десять хвилин — вихід. Свист. Удар. Земля здригалася так, що техніка підстрибувала на гусеницях.

— Ракета… — спокійно констатував Кавказ.

— Тут вони не шкодують нічого, — відповів Громов, не відводячи погляду.

І саме тут прийшов перший справжній страх. Не паніка — ні. Холодний, важкий, як камінь у грудях. Раніше були бої, були втрати, було пекло… але такого вони ще не бачили. Це було не поле бою — це був кінець світу.

— Це ж… місто, — прошепотів Турбо. — Тут люди жили.

— Жили, — глухо відповів Кабанов. — Тепер — воюють навіть стіни.

Коли колона дісталася стели на в’їзді в Бахмут, Громов наказав зупинитися. Стела була побита уламками, простріляна, але стояла.

— Швидко, — сказав він. — Фото. На пам’ять.

Вони вийшли. На кілька секунд. Каски, чорні від кіптяви обличчя, автомат напоготові. Хтось нервово посміхнувся.

— Якщо виживемо — покажемо дітям, — сказав Литвин.

— А якщо ні? — спитав хтось.

— Тоді хай це фото буде доказом, що ми тут були, — відповів Громов.

Клац.

І одразу — назад у машини.

Далі — вулиці Бахмута.

Не було жодного цілого будинку. Фасади зяяли чорними дірами вікон, під’їзди обвалені, дахи вигорілі. Між будинками — протитанкові «їжаки», бетонні блоки, мішки з піском, імпровізовані вогневі точки. Місто чекало ворога. Місто стало фортецею.

— Дивись… — Лис показав на згорілу автівку. — Родина їхала.

— Не дивись, — різко сказав Громов. — Запам’ятовуй.

На узбіччях стояли випалені танки, БМП, цивільні машини, зварені в один чорний металевий клубок. Асфальт був розбитий гусеницями, вирвами, кров’ю, яку вже змив дощ.

— Тут більше п’ятдесяти тисяч жило, — тихо мовив Кавказ.

— А тепер — нуль, — відповів Турбо. — Тільки ми і смерть.