Глава 25. Донецкая область

Глава 25. Донецкая область

«Война не ломает — она переплавляет. І якщо ти вистояв, значить, став сильнішим, ніж був учора.»

— Дмитрий Громов

Минуло вже майже два місяці з дня звільнення Куп’янська. Те стрімке, рвучке наступлення, яке тоді здавалося безперервним потоком, поступово зійшло нанівець. Фронт завмер. Лінія бойових дій перетворилася на напружену тишу, де кожен день був схожий на попередній — окопи, чергування, короткі ротації, очікування.

Нещодавно інші підрозділи завершили звільнення Херсона. Країна зітхнула з полегшенням, але війна не закінчилася — вона просто зробила паузу. Важку, тривожну, наповнену передчуттям нового удару.

Громов це відчував. Він знав: якщо їх довго не рухають — значить, готують щось серйозне.

І от наказ прийшов.

Їхній підрозділ знімали з позицій. Куди саме — не казали. Було відомо лише одне: Донецька область. А вона ніколи не була легкою.

Ранній ранок був холодний, сірий, ніби навмисно безбарвний. Сонце тільки намагалося пробитися крізь низькі хмари, коли бійці почали збиратися. Скрегіт металу, приглушені голоси, дзенькіт спорядження — усе це змішувалося в знайомий фронтовий шум.

Бронежилети складали в купи, ящики зі снарядами обережно вантажили в кузови, автомати перевіряли по кілька разів. Бронетехніка стояла поруч, важка, мовчазна, вкрита пилом і слідами минулих боїв.

— Знову в дорогу, — буркнув хтось, затягуючи ремені.

— Значить, живі, — відповів інший. — Уже добре.

Громов ходив між машинами, мовчки спостерігаючи. Його обличчя було спокійне, але всередині все працювало на повну. Донеччина означала одне — важкі бої, міста-привиди, посадки, де кожен метр землі оплачений кров’ю.

Коли речі були зібрані, до них підійшов Кутузов. Він не любив довгих промов — фронт цього не терпить.

— Слухайте уважно, — сказав він. — Через годину вирушаємо. Колона готова бути за тридцять хвилин. Напрямок повідомлять уже в дорозі. Працюємо чітко, без зайвих питань.

— Прийняли, — пролунало з різних боків.

Бійці почали остаточну підготовку: хтось курив останню сигарету, хтось мовчки сидів на ящику з боєкомплектом, втупившись у землю. У такі моменти кожен думав про своє — про дім, про близьких, про те, чи пощастить повернутися.

Громов відійшов убік, дістав телефон. Зв’язок був слабкий, але повідомлення ще проходили. Він швидко написав Виолетті:

«Ми переїжджаємо. Буду без зв’язку деякий час. Усе добре. Бережи себе. Я повернуся.»

Він подивився на екран кілька секунд, ніби хотів запам’ятати ці слова, і сховав телефон у кишеню.

— Командире, — підійшов боєць. — Машини готові.

Громов кивнув.

— По місцях.

Колона повільно рушила. Гусениці й колеса здіймали пил, ніби стирали сліди їхнього перебування тут. Цей напрямок вони залишали позаду — але попереду чекав інший, ще важчий.

Громов сидів у броні, дивився вперед і думав лише про одне:

Донецька область — це не просто нова точка на карті. Це нове випробування. І ми маємо його пройти.

Машини зникали за поворотом, а разом із ними — тиша перед бурею.

Колона входила на Донеччину повільно, напружено, ніби сама земля вимагала обережності. Асфальт під колесами був потрісканий, узбіччя — вигорілі, всіяні уламками старих знаків і слідами воронок, що давно стали частиною цього краєвиду. І раптом попереду, крізь легкий серпанок пилу, з’явилася вона — донецька стела.

Сіра, поранена уламками, але незламна. Легендарна. Та сама, повз яку проїхали тисячі українських воїнів — одні далі в бій, інші… назавжди.

— Ось вона… — тихо промовив хтось у колоні.

— Донеччина, — видихнув інший. — Ну що, хлопці… прибули.

Машини зупинилися. Двигуни по черзі стихли, і на мить настала дивна тиша — не бойова, а майже урочиста. Бійці почали виходити з техніки, розминати ноги, вдивлятися в обриси знайомої з екранів новин землі.

— Давайте сфоткаємося, — сказав Кутузов. — Нехай буде. На пам’ять.

Хтось дістав прапор бригади — потертий, запилений, але живий. Його розгорнули просто перед стелою. Вітер підхопив тканину, і синьо-жовтий стяг затріпотів, ніби сама Донеччина впізнала своїх.

— Ставай ближче, Громов, — усміхнувся боєць. — Ти ж у нас головний герой.

— Та який герой, — махнув рукою Дмитро, але став. — Ми всі тут однакові.

Після фото хлопці почали підходити до стели. Маркер пішов по руках. Кожен залишав щось своє — ім’я, позивний, дату.

«ГРОМОВ. ПОВЕРНЕМОСЬ»

«ЗСУ»

«ДОНЕЧЧИНА БУДЕ ВІЛЬНОЮ»

Хтось мовчки торкнувся холодного бетону, хтось перехрестився.

По рації затріщало:

— Увага всім. Прийом.

— На зв’язку, — відповів Громов.

— Ваш напрямок — Бахмутський. Завдання: рух у Константинівку. За координатами — пункт дислокації. Там чекають подальші вказівки.

— Прийняв, — коротко відповів Дмитро і глянув на хлопців. — Ну що… поїхали працювати.

Колона рушила далі. Донбаська земля відкривалася поволі: у далині чорніли терикони, мов мовчазні велетні, старі шахти стирчали над горизонтом, нагадуючи про інше життя, яке тут було до війни.

— Дивись, — сказав молодий боєць, притулившись до вікна. — Батько мій колись тут працював. На шахті.

— Повернемо, — тихо відповів інший. — Обов’язково повернемо.

Навколо було суцільне життя війни: назустріч ішли колони інших бригад, бронетехніка з прапорами, пікапи, вантажівки. Хтось сигналив, хтось махав рукою. Тут усе було інакше — густіше, важче, напруженіше.

Громов дивився вперед і думав лише про одне: