Глава 24. Весілля

Глава 24. Весілля

«Навіть посеред війни життя знаходить спосіб нагадати, заради чого ти тримаєш зброю — заради тих, хто чекає».

Минув тиждень після звільнення Херсона. Ейфорія поступово змінювалась важкою реальністю. Наші війська так і не змогли пробитися на інший берег: ворог замінував підходи, підірвав мости, знищив човни й катери. Наступ захлинувся, як і на інших напрямках. Фронт завмер. Починалися смутні, тривожні часи — без гучних перемог, але з постійною напругою.

Соколов знав: якщо не зараз — то коли? Він пообіцяв Кароліні. А слово, дане під час війни, важить удвічі більше.

Ранок був холодний і сірий. Соколов стояв біля бліндажа, затиснувши телефон у руці, ніби вагався останню секунду. Потім натиснув виклик.

— Дінісенко на зв’язку.

— Товаришу майстер-сержанте… — Соколов на мить замовк. — Прошу відгул. На три дні. Хочу одружитися.

На тому кінці повисла коротка пауза. Соколов уже встиг прокрутити в голові сотню варіантів відповіді, але почув лише спокійне:

— Ти своє заслужив. Їдь. Побач сім’ю. Повернешся — робота почекає.

— Дякую… — видихнув Соколов.

— І ще, — додав Дінісенко. — Повертайся живим. Нам такі сержанти потрібні.

Соколов усміхнувся. Рапорт був написаний швидко, майже не відчуваючи ручки в пальцях. А потім — дзвінок, заради якого він тримався всі ці місяці.

— Кароліна…

— Сашо? — її голос одразу став теплішим.

— Мені дали відгул. Три дні.

— Ти жартуєш?..

— Ні. Я їду. До тебе. Ми зустрічаємося в Дніпрі. І… — він ковтнув повітря, — ми одружимось.

На тому боці почувся сміх крізь сльози.

— Я знала. Я знала, що ти дотримаєш слова. Я все підготую. Хоч як зможу.

— Мені нічого не треба, — тихо сказав він. — Тільки ти.

Дорога до Дніпра здавалася нереальною. Таксі мчало розбитою трасою, повз блокпости, спалені машини, поля, що пам’ятали війну. Водій, чоловік років п’ятдесяти, мовчав майже всю дорогу, а потім раптом сказав:

— З війни їдеш?

— Так.

— По очах видно… — він кивнув. — Але сьогодні в тебе вони живіші, ніж у більшості.

Соколов нічого не відповів. Він просто дивився у вікно і думав про те, як уперше за довгий час їде не на завдання, а до когось.

Кароліна чекала біля вокзалу. У легкій куртці, з трохи втомленими, але щасливими очима. Коли вона побачила його — не сказала ні слова. Просто побігла. Вони обійнялися так міцно, ніби намагалися надолужити всі місяці розлуки одним дотиком.

— Ти справжній… — прошепотіла вона, торкаючись його обличчя.

— А ти — мій дім, — відповів він.

Вони довго йшли містом, тримаючись за руки. Говорили про дрібниці: про каву, яку вона навчилася варити, про сусідів, про плани, які раніше здавалися такими далекими. І вперше за довгий час Соколов відчув не напругу, не очікування бою — а тиху, справжню надію.

Він ще не знав, що війна не відпустить так легко.

Але цього дня вона дозволила йому бути просто чоловіком, який іде поруч із жінкою, яку кохає.

Вони йшли центром Дніпра повільно, ніби боялися поспіхом злякати цей крихкий шматочок мирного життя. Місто жило своїм ритмом: трамваї дзенькотіли на поворотах, люди поспішали у справах, хтось сміявся, хтось говорив по телефону — і все це здавалося Соколову майже нереальним після фронту.

— Ти дивишся на людей так, ніби вперше їх бачиш, — усміхнулась Кароліна, стискаючи його руку.

— Бо так і є, — чесно відповів він. — Там… інше життя. Там всі однакові: у касках, з автоматами, з однаковими думками. А тут кожен живе своїм.

Першим був торговий центр. Скло, світло, музика — усе різало очі. Соколов мимоволі напружився, наче очікував вибуху, але Кароліна помітила це і легко торкнулася його плеча.

— Тут безпечно. Просто сьогодні будь тут, добре?

— Спробую, — кивнув він.

Костюм вони вибирали довго. Продавець — молодий хлопець — одразу зрозумів, хто перед ним, не з документів, а з погляду.

— Весілля?

— Так, — відповіла Кароліна замість Соколова. — І бажано без зайвого пафосу.

— Тоді вам підійде класика, — усміхнувся хлопець.

Соколов стояв перед дзеркалом у темно-синьому костюмі, незграбно поправляючи піджак.

— Ну як? — запитав він, трохи соромлячись.

Кароліна дивилася на нього довше, ніж потрібно, і в очах блиснули сльози.

— Ти неймовірний… Знаєш, я вперше бачу тебе таким. Не в формі.

— А мені незвично без броні, — усміхнувся він. — Але якщо ти поруч, то якось спокійніше.

Потім була її черга. Сукні змінювали одна одну: прості, витончені, світлі. Соколов сидів на диванчику біля примірочної, відчуваючи себе підлітком, якого вперше пустили у дорослий світ.

Коли Кароліна вийшла в тій самій сукні — простій, але неймовірно ніжній — він підвівся мовчки. Слова застрягли в горлі.

— Ну? — спитала вона, трохи хвилюючись.

— Якщо я скажу, що піду знову воювати тільки щоб повернутися до тебе ще раз у цій сукні — це буде занадто?

Вона засміялась і витерла очі.

— Ти нікуди більше не підеш без мене. Домовились?

Після покупок вони вийшли з ТЦ втомлені, але щасливі. Сіли в маленькій кав’ярні біля вікна. За склом — дощ, теплий і спокійний.

— Два капучино і щось поїсти, — сказала Кароліна. — Ви ж, військові, завжди голодні.

— Це правда, — знизав плечима Соколов. — Але сьогодні я готовий їсти повільно.

Вони пили каву, ділилися тістечком, і розмова текла легко.

— Я боялася, — зізналася Кароліна. — Що ти повернешся іншим. Холодним.

— Я й повернувся іншим, — тихо сказав він. — Але з тобою я згадую, ким був раніше.

— А я чекала. І буду чекати, якщо доведеться. Але тепер ми разом. Офіційно.