Глава 23. Херсон

Глава 23. Херсон

Ранок зустрів Соколова глухим гуркотом. Він вийшов із напівзруйнованого будиночка, де вони ночували, обережно переступивши через уламки цегли й шматки шиферу. Повітря тремтіло — десь далеко, але без упину працювали наші РСЗВ. Земля ледь помітно здригалася під ногами, ніби саме повітря знало: щось змінюється.

Соколов зупинився, вдивився в сіре небо.

— Працюють… — пробурмотів він собі під ніс. — І добре працюють.

Раптом у рації тріснуло.

— Увага всім! Строй через десять хвилин! Готовність номер один! — голос майстер-сержанта Дінісенка був чіткий, без зайвих емоцій.

Табір ожив миттєво. Хлопці вискакували з бліндажів, хтось застібав бронежилет на ходу, хтось натягував каску, хтось мовчки допивав холодну каву.

— О, щось буде, — сказав Скала, поправляючи автомат.

— Як завжди, — відповів Давидич. — Коли тихо — страшно. Коли шумно — значить живі.

За десять хвилин усі стояли в строю. Втомлені, небриті, з червоними очима, але зібрані. Дінісенко підійшов повільно, оглянув кожного, ніби запам’ятовував обличчя.

— Слухайте уважно, — почав він. — Інформація зверху. За кількома джерелами ворог почав відступ. Зранку фіксується рух колон у бік Дніпра. Переправляються на інший берег.

У строю прокотився гул.

— Та не може бути…

— Та вони ж тут зубами тримались!

— Вони ж за два села нам півгрупи поклали!

Соколов зробив крок уперед.

— Тобто… наші наступають?

Дінісенко похитав головою.

— Поки ні. Офіційного наказу на загальний наступ немає. Саме тому це виглядає підозріло. Можлива пастка. Або… — він зробив паузу, — або вони реально сипляться.

— Та як так?! — не витримав хтось із задніх рядів. — Тут за кожен метр гризлися, а тепер з такої території просто йдуть?!

— Я сам у це не вірю, — чесно відповів Дінісенко. — Але наказ є наказ. Нам потрібно перевірити.

Скала гірко посміхнувся.

— Командире, у нас броні майже нема. Половина техніки згоріла ще під Михайлівкою.

— І не потрібна, — різко відповів Дінісенко. — Підемо на пікапах, бусах, на всьому, що їздить. Якщо ворог реально відходить — ми прорвемось і без танків.

— Це ж самогубство… — тихо сказав Давидич.

— Так, — спокійно відповів командир. — Якщо це пастка — так і є. Але якщо ні, і ми згаяємо момент — нам цього не пробачать.

Він зробив крок ближче до строю.

— Це наказ. І він не обговорюється. Якщо ворог відступає — ми зобов’язані скористатися цим. Херсон чекає.

Настала тиша. Та сама, важка, передбурева.

— У вас двадцять хвилин на підготовку, — продовжив Дінісенко. — Перевірити зброю, боєкомплект, зв’язок. Далі я скажу, які групи заходять першими і куди.

Він розвернувся і пішов.

Соколов стояв, дивлячись йому вслід. У голові калатало одне й те саме: відступають… Херсон… пастка чи шанс?

Скала підійшов ближче.

— Ну що, сержанте… схоже, історія пишеться прямо зараз.

— Або закінчується, — відповів Соколов, застібаючи бронежилет. — Але якщо це правда… ми маємо бути там.

Десь далеко знову загуркотіли РСЗВ.

Ніби сама земля підказувала: час настав.

По рації тріснуло різко, майже уривчасто.

— Соколов, на зв’язку Дінісенко. Приймай наказ.

— На зв’язку, — коротко відповів Соколов, стискаючи рацію.

— Ти з групою висуваєшся на Новоолександрівку. Після — рух у напрямку Дудчан. Завдання: перевірка відступу ворога, зайняття населених пунктів, доповідь негайно. Обережно.

Соколов на секунду заплющив очі.

— Прийняв. Висуваємось.

Він обернувся до своїх.

— Чули? Новоолександрівка, потім Дудчани. Працюємо швидко, але з головою. По машинах.

Двигуни завелися один за одним. Пікапи й буси рушили вперед, здіймаючи хмари пилу. Усі дивилися по сторонах — посадки, узбіччя, двори. Але… тиша. Жодного пострілу. Жодного руху.

— Щось не так, — пробурмотів Скала.

— Або вперше за довгий час — все так, — відповів Соколов, не відводячи погляду від дороги.

В’їхали в Новоолександрівку обережно. Порожні вулиці, відчинені ворота, кинуті машини. Нікого. Навіть собак не чути.

— Посадки чисті… — доповів один із бійців.

— У селі — нуль контактів, — додав інший.

Соколов вийшов із машини, повільно пройшовся центром. Над сільрадою ще висіли обірвані шматки чужої символіки. Він мовчки зняв їх і дістав з рюкзака згорнутий синьо-жовтий прапор.

— Давай, — сказав він.

Прапор підняли в центрі села. Тканина розправилася на вітрі, і в той момент щось стиснуло в грудях у кожного.

Соколов натиснув на рацію.

— Дінісенко, це Соколов. Новоолександрівка зайнята. Ворога немає. Прапор України встановлено в центрі села. Рухаємось далі.

— Прийняв, — відповів командир після паузи. — Закріплюйся не потрібно. Надсилаю іншу групу для повної зачистки й контролю. Ти працюй далі за маршрутом.

— Є.

Хлопці швидко дістали телефони. Соколов став перед будівлею сільради, за спиною — прапор.

— Новоолександрівка — це Україна, — сказав він у камеру, рівно, без пафосу. — Працюємо далі. Не зупиняємось.

Відео одразу ж пішло в мережу. Повідомлення, реакції, прапори в коментарях — усе це залишилося десь там, позаду.

— По машинах, — скомандував Соколов. — Дудчани чекають.

Колона рушила далі. Дорога тягнулася вперед, і з кожним кілометром ставало все очевидніше: ворог справді відходив. Але ніхто не розслаблявся.