Глава 21. Невдача на фронті

Глава 21. Невдача на фронті

«Війна не завжди питає, чи ти готовий перемагати. Частіше вона перевіряє, чи здатен ти вистояти, коли перемога відкладається.»

Минув тиждень від початку наступу на Херсонському напрямку. На мапі з’явилися нові прапорці — понад тридцять звільнених населених пунктів. Але до самого Херсона так і не дісталися. Ворог уперся в землю, вкопався глибоко й жорстко, перетворивши кожен кілометр на пастку. Ціна просування зросла — людські втрати, техніка, нерви, час.

Рішення було холодним і необхідним: душити логістику.

Щодня працювали HIMARS — по Антонівському мосту, по залізничному, по Новокаховському. Вночі небо здригалося, вдень розвідка доповідала: склади палають, переправи сиплються, ланцюги постачання рвуться. Це не давало швидкої перемоги, але повільно стискало горло ворогу.

Група Соколова залишалася там само — Михайлівка. Десять кілометрів до лінії фронту. Село, взяте з криком, кров’ю і попелом, тепер стало точкою утримання. Тут не стріляли щохвилини, але тиша була важчою за бій.

На інших напрямках — Харківському й Луганському — наступ також сповільнився. Не вистачало сил, резерви противника підходили хвилями, мінні поля множилися, будь-яка атака впиралася в бетон і вогонь. Фронт ніби завмер, але кожен знав: це не спокій, а затягнуте дихання перед новим ударом.

Раннім ранком Соколов прокинувся від короткого внутрішнього поштовху — сьогодні вихід на пост. Він мовчки сів, натягнув берці, перевірив підсумки. Бронежилет — важкий, але звичний. Каска — холодна. Автомат — як продовження руки.

На виході чекали Скала і Давидич.

— Ну що, командире, — буркнув Давидич, поправляючи ремінь. — Прогуляємося?

— Три кілометри — не найгірша прогулянка, — відповів Соколов. — Головне — без сюрпризів.

Вони рушили пішки. Ранок був сірий, прохолодний. Земля ще тримала нічну вологу. Дорогою говорили неголосно — так, ніби сам простір слухав.

— Думаєш, продавимо, коли мости доб’ємо? — спитав Скала.

Соколов трохи помовчав.

— Думаю, шанс є. Коли в них закінчиться паливо, боєкомплект і віра, тоді й посипляться. Але це не швидко.

— Людей шкода… — додав Давидич. — Беремо села, а ціна…

— Ціна завжди висока, — тихо сказав Соколов. — Питання тільки — заради чого.

По дорозі вони бачили колони, що тягнулися до фронту. Бойові бригади йшли впевнено, з прапорами на техніці, з білими хрестами на броні. На броні сиділи штурмовики — мовчазні, з порожніми очима. Не страх — зосередженість, та сама тиша перед бурею.

— Дивишся на них і розумієш, — сказав Скала, — що кожен думає про своє.

— І про одне й те саме, — відповів Соколов. — Як вижити і не підвести.

За годину вони дісталися сектора. Там уже чекали хлопці зі зміни — втомлені, неголені, але живі. Швидкий обмін інформацією: де чули рух, де «шурхотіло», які орієнтири, що з дронами.

— Ніч тихіша була, — сказав один. — Але це насторожує.

— Прийняв, — кивнув Соколов. — Ідіть відпочивайте. Тут далі ми.

Відбулася заміна на посту — без пафосу, без слів. Просто погляди, короткі потиски рук. Хтось жартома кинув:

— Дивіться, не сумуйте тут без нас.

— Не обіцяємо, — відповів Давидич.

Соколов із хлопцями зайняв позиції. Перевірили сектора, далекомір, рацію. Десь далеко глухо бухкало — артилерія жила своїм життям. Напруга висіла в повітрі, як струна.

Соколов подивився вперед, туди, де починався ворог, і подумав:

Невдача — це не поразка. Це пауза, в якій вирішується, чи вистачить нам сили зробити наступний крок.

Він поправив автомат, вдихнув на повні груди й сказав спокійно:

— Працюємо уважно. Тут і зараз — наш фронт.

Пост тягнувся повільно, але не гнітюче. У бруствері ще тримався запах сирої землі, у блиндажі капала вода зі стелі, а десь далеко, за лісосмугою, артилерія глухо й уперто працювала, ніби нагадувала: війна нікуди не поділася, просто на мить відвернулася.

Скала, як завжди, вирішив не давати тиші шансів.

— Хлопці, — прошепотів він, оглядаючись у сектор, — знаєте, чим сапер відрізняється від піхотинця?

— Чим? — буркнув Давидич, не відводячи погляду від тепловізора.

— Сапер помиляється один раз, а піхотинець — кожного дня, але живе довше!

Соколов хмикнув, Давидич тихо засміявся.

— Добре, тоді ще один, — не здавався Скала. — Чому у війську не грають у карти з комбатом?

— Бо він завжди знає, хто здав.

Хлопці вже не стримували посмішок. Сміх був тихий, притиснутий до землі, але живий. Він грів краще за будь-яку буржуйку.

— Скала, — сказав Соколов, — якщо виживемо, підеш працювати стендап-коміком.

— Та ні, — зітхнув той. — Там мікрофон, сцена… А я люблю, коли публіка в броні.

Знову десь бухнуло. Глухо. Далеко.

Фронт дихав.

Соколов витяг телефон. Екран тьмяний, батарея майже на нулі. Він трохи помовчав, а потім набрав Кароліну.

— Алло… — її голос одразу зробив блиндаж теплішим.

— Привіт, — усміхнувся Соколов. — Як ти?

— Сумую. Дуже. Рахую дні… Чекаю тебе.

Він присів ближче до буржуйки, простяг руки до тепла.

— Ми тримаємося. Важко, але йдемо вперед, — сказав він. — Як Херсон звільнимо — я одразу до тебе. Візьму відпустку… на чотири дні.

— На чотири? — здивувалася вона.

— Так. І… — він зробив паузу. — І ми одружимося.

На тому кінці було кілька секунд тиші, а потім — схлипування й сміх водночас.