Глава 20. Херсонський наступ

Глава 20. Херсонський наступ

26.09.2022

«Війна не питає, чи готовий ти почати нову главу.

Вона просто перегортає сторінку —

і ти знову в строю».

Після всіх подій, після Балаклії, Куп’янська, після диму, втрат і перемог — оповідь плавно поверталася до Соколова. Наче коло замикалося.

За цей час він встиг пройти свій шлях навчання. Учебка залишилася позаду — важка, виснажлива, але необхідна. Соколов уже не був тим розгубленим новобранцем, який боявся зробити зайвий крок. Тепер у його рухах з’явилася впевненість, у погляді — зосередженість, а в мовчанні — досвід.

Його підрозділ перекинули до Дніпропетровської області, поблизу Зеленодольська. Там, серед степів і розбитих доріг, вони готувалися до нового етапу війни.

Розташувалися в закинутій будівлі — колишньому адміністративному приміщенні. Облуплені стіни, вибиті вікна, бетонні сходи з тріщинами. Але для солдатів це було не важливо. Головне — дах над головою і відносна тиша.

Офіційно напрямок наступу не оголошували, але між собою бійці розуміли все без слів.

— Херсон… — тихо говорили вечорами.

— Сто відсотків Херсон, — відповідав хтось.

Занадто багато техніки.

Занадто багато руху.

Занадто багато напруги в повітрі.

Ранок видався прохолодним. Сіре небо висіло низько, ніби саме чекало наказу. Солдатів вишикували швидко, без криків.

Перед строєм став майстер-сержант Денисенко. Невисокий, кремезний, з голосом, який не потребував підсилення. Він обвів поглядом ряди — уважно, мовби запам’ятовував кожне обличчя.

— Бійці, — почав він спокійно, але твердо. — На днях виходимо в наступ.

По строю пробігла тиша. Ніхто не здригнувся. Ніхто не здивувався. Всі чекали саме цих слів.

— Ваше завдання на цей момент: перевірити бронетехніку, боєкомплект, особисте спорядження. Бути готовими щохвилини. Дзвінок може бути в будь-який момент.

Він зробив паузу.

— Тактичний знак — жовтий скотч. Рукави, штани, каска. На техніці — білий хрест за стандартом. Без самодіяльності.

Денисенко говорив чітко, без пафосу.

— Ваша група: прорвати оборону противника і закріпитися. Далі працюватимуть інші бригади. Основний ваш сектор — Куп’янськ, але зараз вас перекинули сюди для підтримки.

Він знову оглянув стрій.

— Питання є?

Мовчання.

— Питань немає.

— Тоді за роботу.

Бійці розійшлися. Хтось одразу пішов до машин, хтось перевіряв магазини, хтось підтягав ремені. Робота закипіла швидко — без метушні, без зайвих слів.

Соколов стояв біля бронемашини з балончиком фарби в руках. Білий колір лягав на метал рівно, холодно. Хрест за хрестом. Символ, який означав: свої.

— От і дійшли, — тихо сказав він, малюючи останню лінію.

Поруч інші солдати робили те саме. Хтось жартував, хтось мовчав, хтось думками вже був там — за лінією фронту.

Соколов витер рукавом фарбу з пальців і подивився на техніку.

Вона стояла готова.

Як і вони.

Попереду був Херсонський напрямок.

І нова сторінка війни, яку ще тільки належало написати.

Соколов саме домальовував останню лінію білого хреста на борту бусика, коли до нього підійшов боєць із закатаними рукавами та вічно втомленою усмішкою.

— Слухай, брате, — почав він, кивнувши на машину. — Хочеш зі мною на СТО скататися? Бусик треба трохи підлікувати. А то шарова так гуде, ніби зараз злетить. Самому нудно, а разом — швидше час мине.

Соколов навіть не замислювався.

— Поїхали, — коротко відповів він. — Все одно чекаємо.

Вони сіли в машину. Двигун завівся з хрипом, а переднє колесо й справді загуло так, що Соколов скривився.

— Та він у тебе не гуде, — усміхнувся він. — Він кричить про допомогу.

— Я ж кажу, — зітхнув водій. — Ще трохи — і сам піде в наступ без нас.

Машина рушила у бік Зеленодольська. Дорога була знайома й водночас чужа: зруйновані заправки, вигорілі вивіски, сліди гусениць на асфальті.

— До речі, я Соколов, — сказав він, дивлячись у вікно. — А тебе як звати?

— Костянтин. Але всі кажуть просто Костя.

— Приємно, Костя.

Розмова пішла сама собою — без напруження, ніби вони знали один одного давно.

Соколов розповідав про Маріуполь. Про перші дні, коли ще вірили, що все швидко закінчиться. Про Азовсталь — бетон, темряву, постійний гул і те дивне відчуття, коли страх стає фоном, а жити хочеться ще більше.

Костя слухав мовчки, не перебивав, лише інколи кивав.

— Знаєш… — сказав він після паузи. — Я ж до війни корів тримав. Свиней. Село у мене було, на Донеччині. Дім, город, все як у людей.

Він ковтнув повітря.

— А потім війна прийшла. Просто прийшла і стерла все. Дому нема. Я тоді в Попасній був… Там і вирішив — або я, або вона. Пішов воювати. Пройшов Харківщину, а тепер от тут.

Соколов подивився на нього уважніше.

— Виходить, у нас у всіх одна історія. Просто різні сторінки.

Вони заїхали в місто. СТО стояло напівживе: облуплені стіни, старі ворота, але майстри були — такі ж мовчазні, як і всі тут. Машину прийняли без зайвих слів.

— Дві години, — сказали. — Якщо нічого критичного не вилізе.

Хлопці пішли гуляти містом. Зайшли в маленький магазинчик, взяли каву у паперових стаканчиках і теплу випічку. Йшли холодними вулицями, де життя ніби завмерло, але не зникло.

— Дивно, — сказав Костя, відпиваючи каву. — Війна поруч, а тут люди живуть. І навіть кава смачна.