Глава 19. Слобожанський контрнаступ

Глава 19. Слобожанський контрнаступ

5 вересня 2022 року

Минуло три дні від того останнього строю, коли Кутузов уперше заговорив про підготовку до чогось більшого, ніж чергове завдання. Ті дні тягнулися дивно: наче тиша перед бурею. Солдати доробляли техніку, чистили зброю, хтось писав короткі повідомлення рідним, хтось мовчки сидів біля багаття, вдивляючись у темряву лісу. У повітрі висіла напруга — невидима, але відчутна кожним.

Ранок був похмурий. Низьке небо, сире повітря, запах дизелю й вогкої землі. Головний сержант Кутузов знову наказав усім шикуватися. Цього разу його обличчя було жорсткішим, ніж зазвичай. Без жартів. Без зайвих слів.

Солдати стали в стрій. Хтось ще не встиг докурити, хтось поправляв бронежилет. Громов стояв рівно, дивився перед собою і відчував, як усередині повільно стискається щось важке.

Кутузов зробив крок уперед.

— Слухайте уважно, — почав він глухим, але твердим голосом. — Щойно надійшов наказ з Києва. Наш табір згортаємо. Повністю. Завтра о шостій ранку ми вже маємо бути в зоні бойових дій.

У строю прокотилося невдоволене гудіння.

— Товаришу головний сержанте, — хтось не витримав, — у нас же ще чотири дні ротації…

Кутузов різко підняв руку, зупиняючи будь-які слова.

— Не обговорюється. Це наказ згори. Я нічого не можу змінити, — він обвів поглядом усіх. — Ваша задача: сьогодні заправити всю бронетехніку під зав’язку. Перевірити кожен болт, кожен приціл. Зброю — до ідеального стану. О четвертій ранку — виїзд. О шостій ми маємо бути на позиціях.

Він зробив паузу. Кілька секунд стояла тиша, в якій було чутно лише вітер між деревами.

— Напрямок… — Кутузов повільно похитав головою. — Напрямок досі невідомий. Навіть мені. Все тримається в повній таємниці.

Солдати переглядалися між собою. Хтось стиснув щелепи, хтось тихо видихнув. Громов відчув, як у грудях з’являється знайоме відчуття — перед боєм, перед чимось великим і небезпечним.

Кутузов знову заговорив, вже тихіше, майже по-людськи:

— Хлопці… скажу вам чесно. Те, що доходить до мене зверху… Якщо все пройде так, як планують, якщо ми вистоїмо й зробимо свою роботу — є шанс, що цього року війна закінчиться.

Ці слова впали, як камінь у воду. Хтось недовірливо хмикнув, хтось навпаки затамував подих. Надія — річ небезпечна на війні, але вона все одно знаходить шлях у серце.

Кутузов випростався.

— Питання є?

Стрій мовчав. Ніхто не підняв руки. У кожного були питання — тисячі. Але всі розуміли: зараз вони не потрібні.

— Питань немає, — кивнув Кутузов. — Тоді за роботу!

Команда прозвучала різко, як постріл. Стрій розпався. Солдати швидко розійшлися по своїх секторах. Хтось побіг до техніки, хтось — до складів з боєприпасами.

Громов на мить зупинився, вдихнув повітря і подумав про Виолетту, про Ілюшку, про те, що, можливо, ці дні справді стануть вирішальними. Потім різко струсив головою й пішов до своїх хлопців.

Часу на сумніви більше не було.

Попереду був Слобожанський контрнаступ.

Солдати розійшлися по табору, і ліс одразу наповнився рухом та звуками підготовки. Тиша, яка ще хвилину тому висіла між деревами, зникла — її розірвали удари металу, гуркіт двигунів і короткі команди.

Біля бронетехніки стояв різкий запах дизелю. Один за одним відкривалися баки, і паливо лилося всередину важкими струменями. Панда тримав шланг і бурчав, витираючи рукавом лоба:

— Ну от скажіть мені, хлопці, — озвався він, — тільки-но почали нормально дихати… і знову вперед.

— А ти що хотів? — усміхнувся Турбо, закручуючи кришку бака. — Війна ж не за розкладом іде. Сказали — значить поїдемо.

— Та я розумію… — Панда зітхнув. — Просто знаєш… не встиг ще звикнути до тиші.

Кавказ у цей час стояв навколішки біля танка, уважно оглядаючи гусениці. Він проводив по траках рукою, перевіряв кожен болт, кожну ланку.

— Тут дивіться, — кинув він Громову. — Один болт підгуляв. Якщо зараз не підтягнемо — на марші може бути біда.

— Робіть одразу, — відповів Громов спокійно. — У бою дрібниць не буває.

Поруч Веник із Литвином качали колеса на пікапах. Компресор гудів рівно, а вони між собою тихо говорили:

— Думаєш, правда, що це може бути фінал? — запитав Литвин, не піднімаючи очей.

— Не знаю, — відповів Веник після паузи. — Але якщо є шанс — я готовий впертися зубами в землю.

— Я теж, — кивнув Литвин. — Лише б не дарма.

Біля складу боєприпасів ішла інша робота. Ящики з патронами, гранатами, РПГ перекладали з місця на місце, акуратно складали в машини. Металеві коробки глухо гриміли, коли їх ставили одна на одну. Солдати мовчки рахували:

— Два ящики сюди… ще один — у БМП… мінометні — окремо.

— Не переплутай, — кинув хтось. — Потім шукатимеш у темряві.

Хтось жартував, але ті жарти були нервові, короткі — більше для того, щоб розрядити напругу.

— Ну що, хлопці, — сказав Турбо, закидаючи ящик у кузов, — ще один тур і, може, додому?

— Не загадай, — відповів Кавказ. — Але хочеться вірити.

Палатки швидко складали. Полотно згортували, мотузки намотували на руки, кілки складали в мішки. Табір, який ще вчора здавався майже домом, поступово зникав. Місце, де вони їли, спали, сміялися, перетворювалося знову на звичайний ліс.

Громов на мить зупинився, оглянув усе це й відчув, як щось стискає всередині. Не страх — радше відповідальність. Він підійшов до своїх:

— Хлопці, — сказав тихо, але твердо. — Робимо все спокійно. Без метушні. Краще зараз витратити десять хвилин, ніж потім платити за це життям.

— Зрозуміли, старший, — відповіли кілька голосів одразу.