Глава 17. Повернення на війну

Глава 17. Повернення на війну

Ранок настав тихо. Без поспіху, без сирен, без вибухів — такий, яким він і мав бути в мирному місті. Сонце пробивалося крізь фіранки, і Соколов довго лежав, дивлячись у стелю, ніби намагався запам’ятати цю мить. Дихання Кароліни поруч було рівне й тепле. Ще одна ніч разом. Можливо — остання на довгий час.

Він повільно сів на ліжку, взяв до рук візитку, яку вчора кілька разів перекладав з кишені в кишеню.

92-га бригада.

Ім’я, номер телефону. Простий папірець, а важив він більше за будь-яку зброю.

Соколов глибоко вдихнув і набрав номер.

— Військова частина, слухаю, — пролунав жіночий голос. Чіткий, спокійний.

— Доброго дня. Мене звати Соколов. Мені передали, що я можу звернутися щодо повернення на службу… до 92-ї бригади.

Кілька секунд тиші. Потім клацання клавіатури.

— Так, Соколове. Ми вас очікували. Записуйте координати. Прибуваєте сьогодні. Документи з собою маєте?

— Так, усе є.

— Добре. На місці вас зустрінуть. Далі — розподіл. Успіхів вам.

Зв’язок обірвався.

Соколов повільно опустив телефон. Кароліна вже сиділа поруч, дивилася на нього — вона все зрозуміла ще до того, як він щось сказав.

— Подзвонив? — тихо.

Він кивнув.

Вони не говорили зайвих слів. Він почав збирати речі: форма, документи, кілька особистих дрібниць. Усе відбувалося мовчки, ніби кожен звук міг зробити прощання ще болючішим.

Коли все було готове, вони просто стали посеред кімнати.

Кароліна підійшла першою. Обійняла його міцно, так, ніби хотіла втримати.

— Ти ж обіцяв… — її голос тремтів, але вона стримувалася. — Обіцяв повернутися.

— Я повернуся, — відповів Соколов упевнено. — Я зроблю все, щоб повернутися живим. Дзвонитиму при першій можливості. Кожного разу.

Вони стояли так довго. Без слів. Лише серця билися в унісон. Він запам’ятовував її запах, тепло, кожну рису обличчя.

— Як тільки тебе розподілять… — сказала Кароліна, дивлячись йому просто в очі, — подзвони. Обов’язково.

— Перша, кому я подзвоню, — це ти.

Він поцілував її. Повільно. Ніжно. Так, ніби клав у цей поцілунок усе, що не встиг сказати.

Потім узяв рюкзак, ще раз озирнувся, і зробив крок до дверей.

Кароліна стояла на порозі. Сильна. Красива. Його дім.

Соколов вийшов, зачинив двері й рушив туди, де знову чекала війна.

Але цього разу він ішов не лише як солдат.

Він ішов як людина, якій є куди повернутися.

Соколов прибув за вказаними координатами ближче до обіду. Район виявився несподівано тихим — звичайний приватний сектор: низькі будинки, паркани, дерева, що ще тримали літнє листя. І лише дві військові КамАЗи, припарковані обабіч вузької дороги, ламали цю ілюзію мирного життя. Зелені борти, потерті часом, із запахом дизелю — вони стояли тут, як знак того, що спокій закінчується саме в цьому місці.

Соколов зупинився на мить, глянув на машини, ніби намагаючись звикнути до думки, що скоро опиниться всередині однієї з них. Потім зібрався і підійшов до невеликого будинку.

Всередині було тісно. У кімнаті сиділо семеро чоловіків — різні за віком, зовнішністю, але з однаковим виразом обличчя. Напруга, зосередженість, тиша. Хтось дивився в підлогу, хтось — у стіну, хтось нервово крутив у руках документи.

— Це всі на службу? — тихо запитав Соколов, більше для підтвердження, ніж із цікавості.

— Так, — відповів хтось коротко.

— У 92-гу.

Соколов кивнув і зайняв вільне місце. Сів рівно, поклав рюкзак під ноги. Час тягнувся повільно. Кожна хвилина здавалася довшою за попередню. У голові миготіли обличчя — Кароліна, вчорашній вечір, усмішки, прогулянка, тепло. Він намагався не думати, але думки поверталися знову й знову.

Через тридцять хвилин двері відчинилися.

— Соколов, — пролунало з коридору.

Він підвівся, глибоко вдихнув і зайшов у кабінет. За столом сиділа молода жінка у військовій формі. Стримана, зібрана, без зайвих емоцій.

— Ось анкета, — сказала вона, подаючи папери. — Заповнюйте уважно.

Соколов сів і почав писати. Прізвище, ім’я, дата народження, попередній досвід, участь у бойових діях… Кожен рядок був шматком його життя, викладеним на папері. Він писав спокійно, чітко, без сумнівів. За десять хвилин анкета була заповнена.

Він віддав документи.

— Добре, — сказала дівчина, переглянувши сторінки. — Проходьте в зал очікування. Чекайте.

Зал був більшим. Там уже сиділо близько п’ятнадцяти чоловіків — майбутні солдати 92-ї бригади. Атмосфера була особлива: тиша без страху, але з усвідомленням. Тут ніхто не намагався жартувати, ніхто не заводив гучних розмов. Лише короткі погляди — ніби кожен намагався зрозуміти, ким буде для нього той, хто сидить поруч: другом, побратимом, чи просто ще одним обличчям війни.

Минуло сорок хвилин.

Двері різко відчинилися, і до зали зайшов старший сержант. Його голос був чіткий, без зайвих слів:

— Збираємося. Вихід. Завантажуємось у машину. Їдемо в навчальний центр. Там буде розподіл.

Ніхто не запитував. Усі підвелися мовчки. Взяли свої речі й вийшли надвір. КамАЗ уже чекав. Один за одним вони піднімалися в кузов, сідали на лави.

Машина рушила.

Кузов наповнився гулом двигуна й важкою тишею. Хлопці сиділи навпроти одне одного, іноді зустрічалися поглядами, але майже не говорили. Кожен розумів: попереду — війна. Кожен думав про своє. Про дім. Про тих, хто чекає. Про те, чи повернеться.

Соколов сидів рівно, тримаючи рюкзак між ногами. Він дивився вперед, але бачив не дорогу. Він бачив шлях, який уже обрав.

І знав — назад дороги немає.