Глава 15. Важке рішення

Глава 15. Важке рішення.

Минув уже тиждень, відколи Соколов жив разом із Кароліною. Тиждень тихого, майже нереального щастя. Вони звикали одне до одного заново — до ранків без вибухів, до вечорів без страху, до простих дрібниць: кави на кухні, її усмішки, його мовчазної присутності поруч. Соколов усе ще прокидався інколи серед ночі від снів, але Кароліна завжди була поруч — торкалася його руки, шепотіла, що він удома, що все позаду.

Того ранку він прокинувся рано. Сонце тільки-но пробивалося крізь фіранки, у кімнаті стояла тиша. Кароліна ще спала, згорнувшись поруч, її дихання було рівним і спокійним. Соколов дивився на неї кілька секунд, ніби намагався закарбувати цей момент у пам’яті.

Раптом тишу розірвав дзвінок телефону.

Невідомий номер.

Соколов завмер на мить. Серце вдарило сильніше — звичка війни ще не відпускала. Він обережно підняв слухавку.

— Слухаю.

— Добрий ранок. Це лейтенант Комаров, дев’яносто друга окрема механізована бригада, — чітко, по-військовому пролунало у слухавці. — Соколов?

— Так, це я.

— Хочу подякувати вам за оборону Маріуполя. За мужність і стійкість, — голос був стриманий, але в ньому відчувалася повага. — Є розпорядження. Сьогодні вам необхідно прибути до штабу. Координати ми надішлемо повідомленням. Запрошення — для нагородження.

Соколов на кілька секунд мовчав. Слова ніби не одразу дійшли до нього.

— Прийняв, — нарешті відповів він. — До котрої години потрібно бути?

— До тринадцятої нуль-нуль. Чекатимемо.

— Зрозумів. Буду.

Зв’язок обірвався.

Соколов повільно опустив телефон. Усередині змішалися почуття — здивування, напруга, важкість спогадів. Нагорода… За Маріуполь. Перед очима одразу постали руїни, дим, обличчя побратимів, тих, хто не повернувся.

Він обережно встав з ліжка, але Кароліна вже прокинулася. Вона сіла, одразу помітивши його стан.

— Хто дзвонив? — тихо спитала вона, ще сонним голосом.

Соколов підійшов, сів поруч, обійняв її за плечі, притиснув до себе.

— З армії… — сказав він спокійно. — Викликають сьогодні в штаб. Кажуть — на нагородження. За Маріуполь.

Кароліна напружилася, її погляд одразу змінився.

— В штаб?.. — вона ковтнула повітря. — Це… це точно безпечно?

— Так, — він намагався говорити впевнено. — Це тут, у області. Звичайна процедура.

Вона обійняла його у відповідь, міцно, ніби боялася відпустити.

— Я просто… — її голос затремтів. — Я ще не звикла, що тебе можуть кудись викликати. Коли дзвонить телефон — мені страшно.

Соколов поцілував її у волосся.

— Я розумію. Але це ненадовго. До першої години, і я повернуся. Обіцяю.

Кароліна підняла на нього очі.

— Ти заслужив цю нагороду, — тихо сказала вона. — Але для мене головне, що ти живий. І що ти повернешся сюди. До мене.

— Повернуся, — твердо відповів він. — Я більше нікуди не зникну.

Вони ще кілька хвилин сиділи мовчки, обійнявшись. За вікном прокидався Харків — шумів транспорт, починався новий день. А для Соколова це був ще один крок між війною і миром, між минулим і тим життям, яке він тільки-но починав відбудовувати.

До першої години дня Соколов уже був на вказаній точці. Старий адмінкорпус на околиці міста, замаскований сітками, з охороною біля входу. Він вийшов із машини, вдихнув тепле літнє повітря й на мить зупинився. Серце билося рівно, але всередині було дивне напруження — ніби він знову стояв перед строєм, як колись.

— Соколов? — звернувся до нього солдат у формі.

— Так.

— Проходьте, вас чекають.

Його провели коридором, де лунали приглушені голоси й дзенькіт металу. У просторому залі вже стояв стрій — близько п’ятдесяти чоловіків. Усі різні: хтось молодий, хтось з сивиною, хтось кульгав, хтось тримався рівно, але в очах у всіх було спільне — те, що не стирається ні часом, ні відстанню. Маріуполь.

Соколов мовчки став у стрій. Вирівняв спину. Подивився вперед.

За кілька секунд у залі запанувала тиша. Вийшов лейтенант Комаров. Він був без пафосу, без зайвих жестів — проста офіцерська постава, впевнений погляд.

— Бійці, — почав він спокійно, але так, що кожне слово врізалося в пам’ять. — Сьогодні тут зібралися ті, хто витримав одне з найважчих випробувань цієї війни. Оборона Маріуполя — це не просто сторінка історії. Це приклад незламності, який уже вивчають і ще будуть вивчати.

Він зробив паузу, оглянув стрій.

— Ви стояли там, де, здавалося, вижити неможливо. Без зв’язку, без підкріплень, під постійними обстрілами. Але ви не здалися. Ви виконали свій обов’язок до кінця.

Комаров почав зачитувати прізвища. Одне за одним. Кожен виходив, отримував нагороду, коротке рукостискання, погляд — важкий, але щирий. Коли пролунало «Соколов», у грудях щось стиснулося.

Він зробив крок уперед. Прийняв нагороду. Метал холодив пальці.

— Дякую за службу, — тихо сказав лейтенант.

— Служу Україні, — відповів Соколов, і ці слова були не формальні — вони були вистраждані.

Після нагородження Комаров знову звернувся до строю.

— Я не буду вас агітувати, — сказав він чесно. — Кожен із вас уже зробив більше, ніж міг. Але скажу прямо: дев’яносто друга бригада завжди відкрита для таких бійців. Якщо хтось із вас буде готовий повернутися — ось контакти.

Він роздав візитки.

— Восени ми плануємо наступальні дії. Це буде важко. Це буде небезпечно. Але нам потрібні люди, які знають, за що воюють. Люди, які не ламаються.

У залі стояла тиша. Ніхто не відповідав. Усі просто слухали, кожен із власними думками.

Церемонія завершилася. Бійці почали розходитися, хтось мовчки тиснув руки, хтось обіймався. Соколов вийшов надвір, де сонце вже стояло високо.