Глава 14. Мирне життя

Глава 14. Мирне життя

Дві тижні пройшли як Соколов повернувся з реабілітаційного центру. За цей час він вже встиг побачитися з батьками, обійняти їх, почути їхні голоси наживо, відчути, що він знову серед своїх, серед рідних людей. Кожного дня він телефонував Кароліні, їхні розмови ставали все довшими, теплішими, повними тих слів, які вони не могли сказати один одному під час війни та полону. І нарешті настав день, коли вони вирішили зустрітися наживо.

Соколов приїхав у Харьків, в центр міста, до саду Шевченка. Літнє сонце лагідно прогрівало повітря, листя дерев шелестіло під легким вітерцем, квіти розквітли яскравими кольорами, пташки співали, а місто жило своїм звичним життям, але для них двох цей день був особливим, і здавалось, що весь світ зупинився.

Він побачив Кароліну здалеку. Вона помітила його одночасно, і на її обличчі з’явилася така радість, що Соколов навіть зупинився на місці, не вірячи своїм очам. Кароліна кинулася йому в обійми, і вони обнялися так міцно, наче хотіли стиснути весь світ разом. Їхні тіла тряслися від емоцій, сльози радості котилися по щоках обох, і Соколов відчув, що дихає легше, ніж за довгі місяці полону.

Вони стояли так кілька хвилин, не відпускаючи один одного, потім їхні губи зустрілися в поцілунку — довгому, ніжному, повному туги, радості і любові, яку вони берегли стільки часу. Соколов відчував, що серце його б’ється шалено швидко, і йому хотілося, щоб цей момент ніколи не закінчувався.

Коли вони нарешті відійшли один від одного, Соколов взяв Кароліну за руку, і вони почали повільно йти алеями парку. Сонце падало крізь листя, створюючи гру світла і тіні на доріжках, і здавалось, що все навколо співає їм, розділяє їхню радість. Вони говорили, а слова лилися одне за одним: про пережите, про страхи, про мрії, про кожну дрібницю, яку вони не могли обговорити, коли він був у полоні.

— Я так боялася, що ніколи тебе не побачу… — тихо сказала Кароліна, стискаючи його руку.

— І я, — відповів Соколов, — але тепер ми разом. І вже ніхто і нічого не зможе нас розлучити.

Вони сміялися, іноді плакали, трималися за руки так міцно, що здавалося, вони одне ціле. Прогулюючись парком, вони зупинялися біля кожної лавки, згадували моменти, що відбувалися у їхньому житті до війни, обговорювали, що робитимуть далі, коли закінчаться ці страшні часи.

Сонце повільно опускалося до горизонту, фарбуючи небо у золотаво-рожеві відтінки, а вони йшли, не відпускаючи один одного, і Соколов відчував, що це справжня свобода — свобода бути поруч із коханою людиною, яка чекала на тебе усі ці місяці, яка пережила разом із тобою страх і біль, і тепер разом зустрічає нове життя.

Вони підійшли до старої кам’яної лавки біля фонтану, вода в якому мерехтіла в променях заходячого сонця. Соколов присів поруч із Кароліною, і вони знову взялися за руки. Тиша парку була наповнена лише шумом води та віддаленим співом пташок, і це створювало відчуття, ніби весь світ навколо них зупинився, залишивши тільки їхню присутність одне для одного.

— Я не можу повірити, що це все насправді, — тихо промовила Кароліна, дивлячись у його очі. — Я боялася, що ти не повернешся…

— Я теж, — відповів Соколов, стиснувши її руку. — Але ми вижили. Ми пройшли все, і тепер можемо почати наше життя заново.

Вони сміялися крізь сльози, обіймалися, і кожен дотик був сповнений тієї любові, яку вони берегли цілу вічність. Соколов дістав із кишені невеличку коробочку — маленький символ обіцянки, яку він дав собі ще під час полону.

— Це… для тебе, — сказав він тихо. — Щоб ти знала, що більше ніколи не залишу тебе.

Кароліна розкрила коробочку і побачила маленький кулон у формі серця. Вона обхопила його руками, і сльози радості знову потекли по її щоках.

Вони говорили довго: про майбутнє, про те, що планують разом, про мрії, які нарешті зможуть здійснити, не ховаючись від світу і не боячись за життя одне одного. Кожне слово було щирим, кожен погляд — сповнений любові і вдячності за те, що вони знову разом.

— Обіцяй мені, — прошепотіла Кароліна, притискаючи Соколова до себе, — що більше ніколи нас нічого не розлучить.

— Обіцяю, — відповів він рішуче, і це слово прозвучало як обіцянка життя. — Більше ніяких полонів, більше ніякого страху. Тільки ми.

Вони сиділи так ще довго, тримаючись за руки, іноді мовчки дивлячись на фонтан і заходяче сонце, відчуваючи, що цей момент — найцінніший у житті. Свобода, любов, життя — усе це злилося в єдине відчуття повноти, якого вони чекали цілу вічність.

Вони ще довго гуляли алеями саду Шевченка. Сонце вже хилилося до заходу, небо ставало м’яко-рожевим, а місто навколо ніби притихло, даючи їм простір лише для двох. Вони йшли повільно, не поспішаючи, зупинялися біля кожної лавки, сміялися з дрібниць, згадували спільні моменти з минулого життя — те життя, яке обірвала війна, але яке тепер поступово поверталося.

Кароліна інколи притулялася до Соколова плечем, а він обіймав її, ніби боявся знову втратити. Для нього кожен її крок поруч був дивом. Живим, теплим, справжнім.

— Знаєш… — тихо сказала вона. — Мені здається, що цей день я чекала все життя.

— А я — вижив заради нього, — відповів він так само тихо.

Коли над парком уже загорілися ліхтарі, вони викликали таксі. Машина плавно рушила нічним Харковом. За вікнами пропливали знайомі вулиці, будинки з темними вікнами, сліди війни поруч із життям, що вперто тривало. У салоні було тихо. Кароліна поклала голову йому на плече, а Соколов дивився вперед і думав, що вперше за дуже довгий час він їде не на війну — він їде додому.

У квартирі Кароліни їх зустріла тиша і тепло. Вона зняла взуття, увімкнула приглушене світло, а Соколов зупинився посеред кімнати, ніби не вірив, що це реальність, а не сон. Кароліна підійшла, взяла його за руку і мовчки повела в кімнату.