Глава 13. Полон Соколова

Глава 13. Полон Соколова

Війна має дивну властивість — вона розриває історію на лінії фронту, але не зупиняє її.

Поки одні піднімають прапори над звільненими селами, інші живуть у темряві, де немає ні дат, ні годинників, ні надій — лише рахунок днів у голові.

Саме туди, у цю тишу без часу, повертається наша розповідь.

До Соколова.

Минуло три довгих місяці, відколи він потрапив у полон. Три місяці, які здавалися роками. За цей час він встиг побувати у двох колоніях, змінити бетонні стіни, але не змінити суті — всюди було однаково холодно, принизливо й безвихідно.

Тепер його тримали десь під Донецьком. Він не знав точного місця. Тут не називали адрес, тут не було назв — лише бараки, вишки й крики.

Соколов схуд до кісток. Колись міцне тіло солдата тепер трималося на впертості. Щоки впали, ключиці випирали, форма висіла, як на чужому. Їжі давали мало — водянисту баланду, шматок хліба, який більше нагадував пил, ніж їжу. Цього вистачало лише, щоб не впасти одразу.

Сили йшли повільно, день за днем.

Їм не дозволяли дзвонити, не дозволяли писати, не дозволяли навіть питати. Зовнішній світ ніби перестав існувати. Родина, друзі, життя до війни — усе це залишалося тільки в пам’яті, яку іноді хотілося вимкнути, бо вона боліла сильніше за голод.

Кожен ранок був однаковий.

— На вихід! Шикування!

Вони виходили у двір, ставали в ряд. Втомлені, мовчазні, з порожніми очима. І щоранку — одне й те саме.

Їм говорили, що вони націоналісти.

Що вони військові злочинці.

Що вони вбивали мирних людей, жінок, дітей.

Ці слова повторювали щодня, методично, холодно. Наче вбивали не тіла — свідомість. Декого це ламало. Хтось починав мовчки дивитися в землю. Хтось стискав кулаки так, що нігті різали шкіру.

Соколов слухав і мовчав.

Він знав правду.

І саме вона тримала його.

Потім — робота. Важка, безглузда, виснажлива. Тягати, копати, розбирати, складати. Без пояснень, без сенсу. Лише щоб забрати сили й час.

А далі — допити.

Його заводили в кімнату з голими стінами. Садили навпроти. Світло било в очі.

— Навіщо ти обороняв Маріуполь?

— Хто тобі давав накази?

— Чому пішов в армію?

— Де ваші позиції?

— Що означають ці татуювання? Це нацистські знаки?

Вони могли питати годинами. Повторювати одне й те саме, змінюючи інтонацію — від удаваної “розмови” до холодної злості. Хотіли не лише відповіді — хотіли зламати.

Соколов відповідав коротко. Обережно. Так, як навчили ще до війни.

— Я солдат. Я виконував наказ.

— Я обороняв своє місто.

— Більше нічого не знаю.

Іноді його відпускали одразу. Іноді тримали довше, мовчки дивлячись, ніби чекали, що він сам почне говорити.

Повертаючись у барак, він лягав на нари, дивився в стелю й думав про одне й те саме:

про Маріуполь,

про побратимів,

про те, чи хтось ще пам’ятає, що він живий.

Ночами було найважче. Голод стискав живіт, холод пробирав до кісток, а тиша тиснула сильніше за крики. Хтось тихо плакав. Хтось шепотів молитви. Хтось просто дивився в темряву.

Соколов стискав кулак і повторював подумки:

Тримайся.

Ще один день.

Просто ще один день.

Він не знав, скільки це триватиме.

Не знав, чи побачить свободу.

Але знав одне —

його не зламали.

Кожен день у полоні починався однаково, але думки Соколова ніколи не були однаковими. Вони жили своїм життям, рвалися, поверталися, ходили колами, ніби шукали вихід там, де його не було.

Найчастіше він думав про Кароліну.

Вона з’являлася в голові раптово — у коротку мить тиші, між командами, між кроками конвою. Її обличчя, усмішка, очі. Він згадував, як вона дивилася на нього, коли він ішов. Як намагалася не показати страх. Як казала, що чекатиме.

Чи чекає вона ще?

Де вона зараз?

Чи знає, що я живий?

Ці питання різали сильніше за холод. Він боявся уявити, що вона могла подумати. Що могла почути. Що могла пережити за ці місяці. Найгірше було не знати — невідомість з’їдала повільно, методично.

Іноді він ловив себе на думці, що розмовляє з нею подумки. Тихо, без слів. Наче вона поруч, сидить десь збоку і слухає.

Я тримаюся, — ніби казав він їй. — Я повернуся. Обіцяю.

Потім приходили думки про батьків.

Про маму — як вона, напевно, кожного дня дивиться новини, шукає знайомі обличчя, читає списки, слухає чутки. Як серце стискається щоразу, коли дзвонить телефон.

Про батька — мовчазного, стриманого, який не показує болю, але носить його всередині, важкого й глибокого.

Соколов ненавидів себе за одне —

він не зміг їм подзвонити.

Тоді, на Азовсталі, не було зв’язку. Не було сигналу. Не було можливості сказати бодай слово. І він уже п’ять місяців не чув їхніх голосів. Не міг сказати, що живий. Не міг обійняти. Не міг заспокоїти.

Він уявляв, як просто сказав би:

— У мене все добре. Я тримаюсь. Не хвилюйтеся.

І цього було б достатньо, щоб у них не розривалося серце. Але він не міг. І це боліло найбільше.

Ще одна думка поверталася знову і знову —