Глава 12. Бої під Харковом

Глава 12. Бої під Харковом

⸻

Двор забутої ферми, де тимчасово розташувалася рота Громова, був наповнений суєтою: хтось чистив зброю, хтось закріплював на броні додаткові ящики з боєприпасами, хтось просто сидів на ящику, втупившись у далечінь, збираючи думки перед майбутнім боєм.

Гул двигуна «Варти» заглушив розмови, коли до них під’їхала машина з командирською антеною. З неї вийшов старший сержант Кутузов — кремезний, коренастий, з густими бровами та обличчям людини, яка занадто багато бачила за останні тижні.

Він оглянув взвод, затримав погляд на Громові, кивнув.

— Ну що, герої Києва… — голосно промовив, щоб усі чули. — Слухав, як ви там трималися. Молодці. Командування передавало — працювали чітко. Значить, тепер і під Харковом впораєтеся.

Солдати не видавали емоцій, лише трохи випрямилися. Для них похвала значила більше, ніж вони показували.

Кутузов відкрив планшет з картою.

— Слухаємо уважно. Дальші вказівки такі.

Він показав пальцем на схему села.

— Село Кутузівка. За даними розвідки — близько 80 російських піхотинців. Позиції класичні:

• кулеметні точки в будинках,

• окопи в посадці за селом,

• можливі танкові позиції на східній околиці.

Мінометний розрахунок теж є. Можуть накривати «Градами».

Він перегорнув карту і показав на їхній сектор.

— З нашого боку:

• два танки,

• БМП‑2,

• чотири пікапи,

• «Варта» для підтримки,

• два Камази з боєкомплектом,

• наш «Град»,

• мінометний розрахунок,

• плюс дрон — він буде висвітлювати цілі зверху.

Солдати уважно дивилися, хтось вже обмірковував дистанції й укриття.

— План такий.

Спочатку працює наш «Град» — проходить по виявлених позиціях. Потім виїжджають два пікапи — по шість людей у кожному, і БМП‑2, де теж шість бійців. Вас висаджують на окраїні — і ви йдете в зачистку села. Далі — заходите в посадку за селом, вибиваєте їх, закріплюєтесь. Мінометники прикриватимуть. З дрона — всі координати ворога я вам передаватиму по рації. Помилок бути не повинно.

Громов підняв голову:

— Під час просування через село яка щільність забудови?

— Середня. Але росіяни укріпили кілька будинків — там очікуйте кулемети. Без паніки, працюйте групами. І пам’ятайте — ворог може контратакувати з танків та мінометів. Тож не стійте купою.

Він оглянув усіх:

— Питання є?

— Ні, товариш старший сержант, — хором відповіли бійці.

Громов теж кивнув:

— Все зрозуміло. Відпрацюємо.

Кутузов хлопнув долонею по броні «Варти».

— Тоді що стоїмо? По машинам!

Солдати різко ожили. Хтось підтягував ящики з патронами до кулеметів, хтось перевіряв рацію. Механіки запускали дизелі — важке урчання заповнило двір.

Громов з бійцями завантажували магазини, РПГ, ящики з гранатами, кріпили їх у кузові пікапа. Хтось нервово переклав хрест, хтось мовчки перевірив затвор ще раз.

Через годину, коли всі машини були завантажені, а командири зайняли свої місця, колона побудувалася на виїзді.

Кутузов зробив останній обхід поглядом, підняв руку.

— Колона, рушаємо!

Двигуни заревли, пил піднявся над дорогою. Броня, вантажівки, пікапи — усі тяглися у напрямку Харкова, туди, де вже чути були далекі вибухи.

Колона рухалася під Харковом повільно, повз поле, що ще зберігало холод ранньої зими, місцями засніжене, місцями промерзле до чорного ґрунту. Двигуни КамАЗів, гуркіт БМП‑2 і пікапів ритмічно гуділи в тиші, а пил і легкий вітер піднімалися над дорогою. У кузові пікапа стояли бійці, тримаючись за поручні, хтось оглядав обриси лісу, інший — слідкував за дорогою, а хтось тихо грав із запасними магазинами, ніби звичайний день на полі, але всередині у всіх стояла напруга перед боєм.

— Панда, — заговорив один із солдатів до сусіда, — пам’ятаєш, як ми з тобою колись у Харкові каталися на старому «Запорожці»?

— Ооо, — сміється той, — так, тоді ми мало не влетіли у каналізаційний люк. Я ще тоді мріяв купити собі машину нормальну. І що? Сидимо тепер тут, а не на гаражній площі.

— А я, — додає Веник, — у дитинстві мріяв стати кухарем. Мама казала: «Виростеш — будеш варити борщ так, щоб сусіди приходили за добавкою». А замість цього тепер вчу хлопців правильно тримати автомат і робити окопи.

— Ну, а я, — підхоплює Опер, — завжди хотів подорожувати. Купити квиток на літак і поїхати хоча б в Париж. А тепер подорожі у нас — це по полях і лісах під пострілами мінометів.

— А мої плани були прості, — сміється Турбо, — купити велосипед і ганяти з друзями по місту, а тепер ганяю сюди, туди… у кузові пікапа.

— А я просто мріяв, щоб син Ілля став музикантом, — тихо промовив Кавказ, — а тепер я мушу думати, як вижити, щоб його ще побачити.

Громов слухав усіх, відчуваючи, що ці розмови — ніби ковток життя у моменті перед боєм. Він сам мовчки згадував Виолетту та Ілюшку, свою сім’ю, і серце стискалося від хвилювання.

— А ти, Громове, — спитав хтось із молодших бійців, — ти перед боєм теж мрієш про щось, чи лише думаєш про завдання?

Громов лише посміхнувся крізь натягнуту маску сержанта:

— Мрії — це те, що тримає нас живими всередині. І навіть якщо війна змінює наш шлях, треба пам’ятати, за що ми стоїмо.

У кузові запанувала тиша на мить, потім хтось підкинув анекдот про домашнього собаку, що ганявся за куркою, і сміх пройшов кузовом, легкий і короткий, ніби струмок серед зимового лісу.