Глава 8. Вечір із Віолеттою

Глава 8. Вечір із Віолеттою

Громов сидів у старому кабінеті частини, втупившись у потемнілу від часу карту полігону. День був важкий — постійні тренування, доповіді, перевірки, і в голові стояв лише один звук: гул втоми.

Лише короткі дзвінки пізно ввечері, де Віолетта шепотіла: «Любий, все добре, не хвилюйся…»

І він вирішив — сьогодні він поїде додому. Хоч би на кілька годин. Хоч би просто побачити їх усмішки.

Повернення додому

Громов вийшов на плац, сів у свій старенький пікап — той самий, що він колись ремонтував із кумом. Запустив мотор, машина здригнулася і ростріскотіла. Він усміхнувся:

— Жива ти ще, стара подруго…

Дорога додому була короткою, але сьогодні вона здавалась особливо світлою. Коли Громов підіймався сходами до квартири, його серце билося трохи швидше.

Не від напруги — від тепла, якого йому так бракувало.

Він відчинив двері, і в коридор одразу вдарив запах м’ятного гелю для душу та ванілі — улюбленого парфуму Віолетти.

Вона вибігла йому назустріч: темне волосся зібране, у домашньому светрі, але все одно прекрасна, як завжди.

— Ти прийшов… — вона прошепотіла, і в її голосі звучали і радість, і полегшення.

Підійшла ближче, обійняла за шию й поцілувала.

— Як ти? Знову ці тренування?

— Сьогодні вирвався. Хочу провести вечір із тобою. Завтра знову на полігон…

Він торкнувся її щоки, і вона усміхнулася тією рідкісною, ніжною усмішкою, яка робила його слабшим.

— Збирайся, голубко. Поїдемо в “Республіку”. І Ілюшку бери. Хочу, щоб ми сьогодні були разом.

Очі Віолетти засяяли:

— Серйозно? Ти не жартуєш?

— Ні, кохана. Хочу сімейного вечора.

Підготовка

Віолетта швидко побігла в кімнату перевдягатися.

А Громов зайшов до дитячої: яскраві шпалери, конструктори на підлозі, маленька лампа у вигляді динозавра.

На ліжку сидів їхній син, Ілюшка. З шістьма роками він був уже справжній «пацан», але досі обожнював, коли тато підіймав його на руки.

— Татку! — вигукнув малий, підстрибуючи. — Ти прийшов! Ти надовго?

Громов нахилився, підняв його й сильно пригорнув.

Боже, як же він скучив.

— Сину, хочеш піти погуляти? В “Республіку”. Можемо морозива взяти. І конструктор подивитись.

Ілюшка широко відкрив рот, ніби почув щось неймовірне:

— Конееееешноооо! Тату, я так скучив! А там є магазин із динозаврами? Там такий зелений, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, пам’ятаю, хитрун.

Він легенько покрутив малого на руках. — Але дивись, маму треба слухати. Бо ти інколи, я знаю, робиш так…

Громов зобразив гримасу пустуна.

Ілюшка розсміявся:

— То не я! То мишка в кімнаті бігає!

— Ага… мишка… — Громов підморгнув. — Ясно з тобою.

Емоції, тепло, родинність

Віолетта повернулася — у легкій сукні кольору беж, волосся зібране у низький хвіст, губи злегка підфарбовані.

Вона виглядала, ніби готувалась на маленьке побачення.

Ілюшка кинувся до неї:

— Мамо, ми йдемо гуляти! Тато сказав! У “Республіку”! Там динозаври!

— Ох цей наш тато… — ніжно усміхнулась вона. — Все, хлопці, збираємось.

Громов дивився на них і думав одне:

Як же йому не вистачало цього дому. Цієї тиші. Цього сміху.

Справжнього життя — не військового, не суворого, а теплого.

Він узяв Ілюшку за руку, другою — торкнувся талії Віолетти.

І вони разом вийшли з квартири, спускаючись сходами, сміючись, жартуючи.

Громов відчував, як всередині наростає забуте відчуття щастя.

Він повертається… хоч і ненадовго.

Але сьогодні — їхній вечір.

І він хотів зробити його особливим.

Громов відчинив дверцята пікапчика, посадив Ілюшку в дитяче крісло й ретельно пристебнув ремені.

Малий сміявся, крутячи головою на всі боки — він обожнював поїздки з татом.

— Тату, а ми музику увімкнемо? Ту, що “ту-ту-там-там”?

Він захитав плечима, імітуючи свій улюблений ритм.

Громов засміявся:

— Увімкнемо. Але тільки якщо ти пообіцяєш маму не перебивати, коли вона зі мною говорить.

— Обіцяю! Сто разів обіцяю!

Віолетта вже сиділа спереду, поправляючи пасмо волосся за вухо.

Вона кинула теплий, трішки грайливий погляд на чоловіка:

— Ти строго з ним, як завжди.

— Так він же мужик, — відповів Громов, рушаючи з місця. — Треба вже виховувати.

— Я вже мужик! — гордо сказав Ілюшка ззаду, виставивши підборіддя вперед.

Всі троє засміялися.

Дорога вечірнім Києвом

Пікап пробирався на Поділ, потім виїхав на широку магістраль у бік центру.

Над містом повільно згущався вечір.

Київ світився теплими вогнями, неначе величезна новорічна іграшка.

Було красиво так, що навіть Громов — звиклий до суворих пейзажів полігонів і казарм — відчув, як серце підтануло.

На Хрещатику світлофори миготіли зеленим і жовтим, небо над ними було теплим, фіолетовим, а по боках сяяли вітрини. Люди гуляли, сміялися, закохані пари йшли за руки.

Ілюшка прилип до вікна:

— Мамо, дивись! Он там ялинка! А там — машина синя! А он собачка!

— Бачу, бачу, мій любий, —усміхнулась Віолетта. — Тільки не дихай на скло, бо знову відбиток носа залишиться.