Глава 7. Дмитро Громов

Глава 7. Дмитро Громов

Було 10 лютого 2022‑го. За два тижні до того, як усе зміниться назавжди.

Ранок почався спокійно. Військовий сержант Дмитро Громов лежав у ліжку поруч із дружиною — Віолетта. Сонце тільки прокидалося, на вулиці ще танув сніг, але вже помітно підтавав, кучугури блищали, ковтаючи перші промінці. Він обережно підвів голову, подивився на Віолетту — і тихо поцілував її на прощання.

Вдягнув його одяг — форма сиділа ідеально: чиста, охайна, з погонами, з ременем, як належить. Він глянув у вікно — місто прокидалося, сірі дахи переморені, але під ними вже проступали ледь помітні струмки, де танув сніг. Повітря пахнуло першим теплом, землею, повільним пробудженням. Світло було м’яке, сонячне, і він на мить відчув, що життя — нормальне, мирне.

Громов вийшов на вулицю. Шар снігу під ногами скрипів, асфальт під ним підтавав, краплі води капали з дахів. Дерева на тротуарах вже починали оголятися: крижаний лід на гілках стікав, і під ногами бринів дзвін — тане, капає, дзвенить.

Він сів у свій старий пікап, мотор урився холодним риком, і машина повільно рушила в сторону частини. У салоні — запах бензину, підтаявшого снігу і ранкового морозного повітря з відкритого вікна.

Громов увімкнув радіо. Голоси ведучих, коментарі аналітиків. Слухав, як повідомляли: по кордоні з Україною скупчено величезні сили російської армії — танки, бронетехніка, війська, навіть обговорюють можливість масштабного вторгнення. Звучали цифри — тисячі, десятки тисяч, колони, маневри. Громов уважно слухав, як диктори називали міста, райони, рубежі, підходи до кордонів.

У голові пролунав його власний голос, тихий, але чіткий:

«Якщо ці скоти по-їдуть — дадим відсіч. Так, як у 2014‑му.»

Він стискав кермо. Перед очима — зимова ранкова вулиця Києва, сніг, що тане, відблиски на мокрому асфальті. Але в серці — тривога. І тверезість. Він знав, що зміниться — може, вже скоро.

Пікап пробирався вулицями, проїжджав старі будинки, зимові дерева, людей, які поспішали на роботу. Але для Громова сьогодні був не звичайний день. Сьогодні — документи, частина, підписання, формальності. Але в повітрі вже відчувалася війна.

Громов під’їхав до воріт частини, і черговий солдат одразу вийшов йому назустріч. Той стояв рівно, але в голосі відчувалася нервозність, якої раніше тут не було.

— Товариш сержант, вас просили негайно з’явитися в штабний корпус. Полковник уже чекає.

Громов підняв брови.

Полковник? Мене? Зразу?

У грудях з’явилося холодне передчуття. Він кивнув і, не ставлячи зайвих запитань, рушив до адміністративної будівлі.

Коридори були тихі, лише десь у дальній кімнаті хтось перегортав документи. Звично гомінке приміщення раптом здавалося настороженим, як перед бурею. Коли Громов підійшов до кабінету з табличкою «Полковник Кондрютенко», він трохи затримався біля дверей — глибоко вдихнув і постукав.

— Увійти!

В кабінеті пахло папером, кавою і холодом з прочиненого вікна. Полковник Кондрютенко сидів за столом, руки складені, погляд твердий, але в глибині очей ховалась тривога, яку досвідчений командир намагався заховати.

— Сержант Громов, проходьте.

Громов зайшов, приклав руку до головного убору й коротко відповів:

— Слухаюсь, товаришу полковнику.

Кондрютенко жестом показав сісти.

— Слухай уважно, Дмитре. Новини, які до нас доходять… дуже недобрі. Є всі ознаки того, що цього місяця Росія може розпочати повномасштабне вторгнення.

Громов здригнувся — хоч він і чув про це постійно, але від полковника це звучало вже не як припущення, а як вирок.

— Так, я чув… По телевізору, —швидко сказав він. — Гудять усі канали.

Кондрютенко ледь похитав головою.

— Це вже не просто телевізор. Інформація може підтвердитися. За нашими даними, противник готується діяти у двадцятих числах лютого. Може раніше, може пізніше. Але готується.

В кабінеті стало так тихо, що Громов почув, як за стіною клацнула батарея опалення.

Полковник продовжив:

— Твій відпуст закінчується. З цього моменту — виходиш на посилений режим служби. Тобі передають під командування п’ятдесят нових бійців. Завдання — швидко й жорстко провести з ними базову підготовку. Налагодити дисципліну, бойову злагодженість.

Громов ковтнув. П’ятдесят людей… відповідальність відчувалась у грудях важким каменем.

— Також, — додав полковник, дістаючи з папки карту, — вам буде передано точку. Там потрібно рити окопи, облаштовувати бліндажі, зміцнювати оборону. Навчиш солдатів працювати в полі. Все, як на війні.

Громов підвів голову:

— Це… на Донбасі, так? Там, де лінія?

Кондрютенко глянув йому просто в очі.

— Ні. Під Києвом.

Громов не одразу знайшов слова.

— Під Києвом?.. Товаришу полковнику, це що… настільки все погано?

Полковник уткнув погляд у стіл, ніби на секунду дозволив собі бути просто людиною, а не командиром.

— Скажу чесно — я сам не до кінця розумію, що відбувається. Але така концентрація російських сил — це не для залякування. Це підготовка до удару. Куди саме вони підуть — ніхто не знає. Але Київ… — він стиснув пальці. — Київ може стати першою ціллю.

Мовчанка була довгою. Громов дивився на карту — і бачив не лінії, не дороги. Він бачив свою квартиру, лампу на кухні, Віолетту, яка пила ранкову каву. Бачив мирний світанок, який може стати останнім.

Кондрютенко перебив тишу:

— **Тому ти маєш бути готовим. І — нікому. Повторю — нікому про це не говорити. Офіційно ви готуєтесь до навчань. Неформально — до можливої війни. Ми не повинні піднімати паніку.»