Глава 5. Бої на Азовсталі

Глава 5. Бої на Азовсталі

Вже настав 10 березня. Після тижнів болю, виснаження та ледь не фатального поранення Соколов нарешті підвівся на ноги. Лікарі дивувалися його силі — організм ніби вперто відмовлявся здаватися. Він упевнено ступав, хоч у грудях ще тягнуло, а в голові часом шуміло після контузії. Але він був живий. І це давало надію.

Місто давно перетворилося на попіл і бетон. Маріуполь був повністю зайнятий ворогом — лишався тільки один останній пункт спротиву, величезна сталева цитадель: Азовсталь.

Там, де колись диміли печі й гуркотіли цехи, тепер щодня гриміли міни, ракети, “Гради”, фосфорні снаряди. Земля тремтіла, немов жива. Повітря пахло гаром, металом і смертю.

У підземеллі заводу, у тих нескінченних тунелях, ходах і бункерах, ніби в окремому підземному місті, ховалися до двох тисяч бійців і майже тисяча мирних людей. Діти, жінки, старі — усі, кого війна зачепила найболючіше. Це був цілий форпост незламності, виритий у надрах землі.

Соколов щодня намагався зв’язатися з Кароліною.

Щодня вмикав рацію.

Щодня ловив хоч якийсь натяк сигналу.

І щодня чув тільки статичний тріск.

Він думав про неї більше, ніж про власне життя.

Чи жива?

Де вона?

Що з нею?

Ці питання гризли його, як іржа метал.

Щоб прогнати важкі думки, Соколов вирішив пройтися підземним бункером. Під ногами лунко відбивався звук кроків, стіни дихали холодом, а над головою тьмяні лампочки мерехтіли, наче відчували кожен вибух зверху.

І раптом у вузькому проході він почув знайомий голос:

— Та ну не може бути… Соколов?

Соколов здивовано повернувся — і ледь не розсміявся від радості. Перед ним стояв Петрович. Той самий — добрий, завжди усміхнений майстер, якому він нещодавно допомагав ремонтувати машину. Тільки зараз Петрович був у формі, із засаленим бронежилетом, зброєю за плечем і втомою в очах, що бачила занадто багато.

— Петрович! Та ти ж живий! — вигукнув Соколов і міцно обійняв друга.

— Та як бачиш, — засміявся той, — живучий я, як твій старий “Жигуль”. Пам’ятаєш, як ми його півдня заводили?

Вони сіли на металеву лавку біля стіни, де горів тьмяний ліхтар.

І почали говорити. Довго. Щиро.

Петрович розповів, як пішов добровольцем. Як опинився на Азовсталі. Як вірить, що вони вистоять, хоч би що там летіло з неба. Сміявся, згадуючи минуле, і тихо стискав кулаки, коли говорив про втрати.

Соколов ділився своїм — про поранення, про Кароліну, про те, як кожна ніч здається довшою за ціле життя.

— Тримайся, брате, — сказав Петрович і поклав руку йому на плече. — Якщо ми тут — значить так треба. Ми вистоїмо. І ти її ще обіймеш, от побачиш.

Соколов слухав його та вперше за довгий час відчув щось схоже на спокій.

Бо навіть у найтемніших підземеллях війни світло знаходиться в людях.

У таких, як Петрович.

І в тих, за кого вони борються.

Вони ще довго сиділи на тій холодній металевій лавці, наче забувши про війну, про шум обстрілів над головою, про те, що кожна хвилина могла стати останньою. Петрович жартував, згадував гараж, старий двигун, який вони разом перебирали, а Соколов сміявся щиро, легко — так, як давно вже не вмів. Їм обом здавалося, що вони ненадовго повернулися у мирне життя.

Та раптом у рації тріснуло.

— Соколов, на зв’язку? Прибути негайно в стрій. Повторюю: негайно.

Його серце різко похололо. Він подивився на Петровича — той уже все зрозумів без слів.

— Ну… — зітхнув Соколов, підіймаючись. — Служба кличе.

Петрович теж встав, обійняв друга коротко, але міцно.

— Ще побачимось, брате. Обов’язково. Тут, або після всього цього.

— Побачимось, — впевнено сказав Соколов, хоча в глибині душі щось стислося.

Він розвернувся і побіг темними коридорами бункера, де стіни здригалися від вибухів угорі.

⸻

Коли він дістався до вказаного місця, там уже стояло п’ятнадцять бійців, мовчазних, зосереджених, кожен зі своїми думками. Він швидко став у стрій — шістнадцятим.

Кілька секунд потому з тіні вийшов їхній командир — капітан з позивним “Снейк”. Високий, втомлений, із чорними колами під очима, але прямий, мов сталь.

Він обвів поглядом кожного, затримуючись на мить, наче намагаючись запам’ятати всі обличчя.

— Добрий день, хлопці… хто ще може назвати його добрим, — тихо промовив він. — Слухайте уважно. Ситуація складається так, що ворог… знову лізе. Малими групами. По 6–10 чоловік. Підповзають під завалами, по трубах, через технічні коридори.

Хтось із бійців нервово глянув на стелю, наче уявив собі, як там у темряві повзе хтось чужий.

Снейк продовжив:

— Ваше завдання — не дати їм зайняти жоден об’єкт заводу. Жоден.

У них є броня. У них є підтримка.

У нас… — він видихнув, — у нас по суті немає нічого, крім автоматів і цих стін.

Потягнувся глухий вибух. Пил посипався зі стелі.

— Підтримки зверху не буде. Артилерії не буде. Підкріплення — теж.

Я знаю, що це звучить… м’яко кажучи, нереально.

Але ми повинні протриматися хоча б один день, зрозуміло?

У строю прокотився важкий шепіт. Хтось стискав ремінь автомата так сильно, що пальці побіліли. Хтось проковтнув клубок у горлі.

Снейк мовчав довгу хвилину.

І тоді сказав те, що найбільше тиснуло на серця: