Глава 4. Оборона Маріуполя

Глава 4. Оборона Маріуполя

Минуло чотири доби.

Чотири дні безперервних боїв, обстрілів, втрат, криків рацій, вибухів, запаху пороху й гарячого металу.

28 лютого Маріуполь остаточно затисло в кільце.

Місто було відрізане від зовнішнього світу. Деякі невеличкі групи ще намагалися прориватися, ризикуючи життям, але з кожною годиною це ставало дедалі важче — дороги прострілювалися, російські БМП уже ходили околицями, а авіація висіла над містом майже безперервно.

В АзовСталь щодня прибували десятки людей.

Мирні, які тікали від палаючих будинків.

Солдати, що ледве добігали від розбитих позицій.

Поранені, яких не було куди вивозити.

Бункер тріщав від кількості людей. Але тримався.

⸻

Соколов і його цех

Після чотирьох днів відпочинку та нескінченних чергувань Соколов вирішив пройтися територією заводу.

Йому хотілося на хвилину відчути щось… своє.

Хоч щось нормальне.

Він піднявся з підземного рівня, пройшов крізь темний коридор, де колись стояли металеві шафи для робочих, і вийшов у напівзруйнований цех.

Сонце, затягнуте димом, ледь пробивалося всередину крізь діри в даху.

Повітря пахло пилом, мазутом і гарячою сажею.

Соколов зробив кілька кроків уперед.

Тиша була майже нереальною — тут, де колись гуділа техніка, ревли крани, де люди кричали одне одному через шум, де він проводив кожну зміну.

І раптом він побачив його.

Той самий станок.

Його робоче місце.

Метал все ще був холодний, але всередині промаслений запах залишився таким же, як і раніше.

Соколов повільно провів пальцями по панелі керування.

Доторк був болючий — як до старого шраму.

— «Хто б міг подумати…» — прошепотів він.

— «Що я повернуся сюди… не робітником, а солдатом…»

Він зітхнув і сів на край перевернутого ящика.

Почав говорити сам із собою — тихо, так, ніби боявся порушити спогади.

— «Колись тут життя кипіло… Кожен день одне й те саме. Робота, дім, вихідні з друзями… І я думав, що це рутина. Але тепер… Господи, як же я хочу повернути ту нудну, спокійну буденність…»

Він усміхнувся крізь втому, але усмішка швидко зникла.

— «А тепер замість гулу моторів — гул артилерії… Замість майстрів — поранені. Замість робочих планів — бойові задачі… Світ перевернувся. І я… я теж.»

⸻

Початок обстрілу

Раптом повітря здригнулося.

Наче саме небо видало глухе, низьке попередження.

— «Прикрийся!» — закричав хтось іздалеку.

Але було пізно.

Перший снаряд упав за 200 метрів, вибухнувши так, що у Соколова заклало вуха.

Другий — ближче.

Металеві балки задвигтіли, вкрившись хмарою пилу.

Третій… удар був такий, що шмат даху обвалився прямо перед ним, за кілька метрів.

Соколов схопився й кинувся до виходу.

Артилерія лупила по заводу без перерви — наче ворог намагався стерти його з лиця землі.

Снаряди били по даху, стінам, бетонним стовпам.

Кожен вибух тряс землю.

Кожна хвиля удару мало не збивала з ніг.

Соколов біг між колонами, пригинаючись, намагаючись не бачити, як шматки металу, що колись були машинами, летять у всі боки.

— «Тільки не тут… Не в моєму цеху… Не зараз…» — думав він, відчуваючи, як серце калатає в горлі.

Грім обстрілу посилювався.

Десь упала авіабомба — повітря загуло так, що вигнуло металеві балки.

Кілька прольотів даху просто склалися, як картон.

Соколов упав на коліна, прикривши голову руками.

— «Ще трохи… ще трохи… Тільки добігти…»

Він зірвався на ноги і, кульгаючи, побіг далі.

⸻

Пробіжка до бункера

Відстань до входу здавалася нескінченною.

Осколки розсікали повітря.

Пил забивався в горло.

Кожен удар артилерії віддавався в груди, ніби хтось бив кувалдою.

Коли до бункера лишалося кілька десятків метрів — поруч впав ще один снаряд.

Соколов відчув, як його підкинуло в повітря і кинуло на бік.

Вуха оглушило.

Усі звуки ніби зникли, ставши далекими й глухими.

Лише пил…

І відчуття, що земля тремтить під собою.

Він підняв голову, ледве бачачи перед собою темний вхід у бункер.

— «Вставай… Вставай, чорт забирай…»

Соколов піднявся, закашлявся і, спотикаючись, побіг.

Коли він увірвався всередину, двері вже почали закривати.

— «Швидше! До кінця обстрілу тут залишатися не можна!» — кричали солдати.

Двері з гуркотом зачинилися за його спиною — і в ту ж секунду зовні щось ударило так, що бетон здригнувся.

⸻

Внутрішній голос Соколова

Він опустився на підлогу, намагаючись віддихатися.

Руки трусилися.

Серце билося так, що здавалося, воно розірве грудну клітку.

— «Тут я працював… Тут я жив…

А тепер… тепер нас хочуть стерти разом із цим заводом.

Хочуть, щоб від міста нічого не залишилося…

Але ми стоїмо. Ми ще тримаємося…

Скільки ще? Скільки вистоїмо?..»

І найгірше — це страх не за себе.

А за місто.

За людей у бункері.

За хлопців, що сплять у кутках, ще діти.

За країну.

Соколов підняв голову, вдихнув глибоко й прошепотів:

— «Ми вистоїмо… Поки можемо. Поки стоїть АзовСталь… стоятимемо й ми.»

І за дверима продовжував гриміти артилерійський шквал, який тривав годинами.