Глава 3. — Початок війни

Глава 3 — Початок війни

Було близько 6:00 ранку, коли Соколов різко прокинувся від гучного вибуху. Він зімкнув очі, прислухався — серце б’ється, адреналін. Потім — другий вибух, потім третій. Стук, лункі гуркіти, як удар молотом по скелі.

Повітря здригалося. Далеко за вікном — рев двигунів літаків і вертольотів, гул, який з кожною секундою ставав ближче. Він підвівся, пульс шалено гуде, адреналін бити в вени.

Увімкнув телевізор — перші повідомлення: “Росія почала вторгнення”. Канали змінювалися, диктори нервово зачитували карту, графіки, назви міст: Харьків, Київ, Одеса, Маріуполь… Скрізь — тривога.

Одразу після цього — реальність за вікном. Він підбіг до балкону. Вулиці міста ще спали, але небо вже світилося — інтенсивно, жорстко: ракети, літаки, шрапнель чи снаряди, спалахи на горизонті, що змінювали ніч на пекло.

Відчуття: холод, страх, не реальність.

Здалеку — гуркіт «Градів», що не стихає. Серія за серією. Вогонь, земля здригається, дим, пил, крики, сирени.

Соколов стояв, притиснувшись до перил балкону, з цигаркою в руці, яку не міг запалити — руки тремтіли. У голові — хаос. Спогади 2014-го, АТО, блокпости, страх, смерть… І сьогодні — усе повторюється, але масштабніше.

Він слухав новини: перша атака влучила під Харковом, є жертви. Повідомляли, що удари наносять не лише на Донбас — цілеспрямовано, по всій Україні. Стратегічні міста, об’єкти інфраструктури, цивільні райони.

Новини змінювалися одна за одною, але сенс той самий: війна — не на словах, а на ділі.

Соколов відчував, як горло стискається. Спогад про мирне життя — квартира, дім, звичні турботи — починає втрачати сенс.

Увімкнув знову телевізор — не міг відірватися.

У кадрах — чорні дими з міст, похоронні катафалки, машини з цивільними, що тікали на авто.

Люди з дітьми, з сумками, з очима, повними страху.

Соколов стояв посеред кімнати, коли новий вибух буквально потряс стіни. Шиби задзвеніли, як тонкий лід під ногами. Він схопив телефон — пальці тремтіли. Знайшов у контактах: Кароліна. Натиснув “дзвінок”.

— Алло?.. Льошо?.. Що робити? ЩО РОБИТИ?! — її голос був зірваний, наляканий, схлипуючий. Чутно було, як десь поруч у неї теж гупає, як падають речі.

— Кароліно, слухай мене. Спокійно. Це не АТО… це набагато гірше. Це повномасштабне. Треба виїжджати… негайно.

— Я не можу… Я не знаю як… Приїдь до мене, будь ласка! Льошо, я боюся!

Ці слова розрізали повітря гостріше вибухів.

— Добре! Я вже лечу! Тримайся!

Соколов схопив куртку, документи, швидко закинув у кишеню павербанк, телефон, ключі. Навіть не зачиняючи повністю двері, вискочив у під’їзд.

Удар поруч

Щойно він зробив кілька кроків по дворі, повітря розірвав звук, ніби небо саме тріснуло надвоє.

Соколов інстинктивно впав на землю.

Попереду, метрів за сто від нього, ракета врізалась у дев’ятиповерхівку. Секунда — і півбудинку просто склалося, наче картонна коробка. Хмара пилу, уламків, крик людей… хтось біг з дитиною на руках, хтось стояв у ступорі, хтось кричав ім’я близької людини.

Соколов відчув, як земля під ним тремтить, як у роті з’явився металевий смак страху.

“Це — війна. Справжня.”

Дорога через хаос

Він підхопився і побіг до будинку Кароліни.

Дорогою він бачив сцени, які ще вчора здавалися неможливими:

— Магазини з вибитими дверима — люди хапали воду, хліб, крупи, усе, що траплялося.

— Автомобілі, кинуті прямо посеред дороги, двері відчинені.

— Черги біля банкоматів, де вже нічого не працювало.

— Паніка. Плач. Суперечки. Крики.

Полиції не було. Взагалі.

Місто виглядало беззахисним, оголеним перед натиском хаосу.

Але був хтось інший.

По проспекту, ніби вулиця перетворилася на військову трасу, сунули українські танки, БТРи, вантажівки. На броні сиділи наші хлопці — виснажені, але зосереджені. Дехто махав людям, дехто просто дивився вперед, стискаючи автомат. На техніці майоріли жовто-блакитні прапори.

У повітрі ревіли літаки — високо, швидко, в напрямку фронту. Десь позаду них вибухи ставали гучнішими — ніби фронт рухався вперед до міста.

Гелікоптери проходили парами, і знизу виглядали як чорні хрести війни, що пливуть небом.

Соколов відчував, як його серце калатає у грудях.

Страх був, але ще сильніше — адреналін. Рішучість. Обов’язок.

До Кароліни

Коли він вбіг у її двір, побачив, що вона вже стоїть біля під’їзду, тремтячи всім тілом.

Вона кинулася до нього, обхопила руками.

— Льошо… Я думала… що ти не прийдеш…

— Тихо… Я тут. Я з тобою.

Він притиснув її до себе.

Голос її був тремтливий, руки холодні.

— Що тепер? — запитала вона, задивляючись йому в очі.

Соколов глянув у небо, де віддалено гули двигуни бойових літаків.

Соколов міцно тримав Кароліну за плечі, намагаючись зібрати в собі всю твердість, яку тільки міг.

— Кароліно, слухай мене уважно.

Він дивився прямо їй в очі, ніби хотів передати через погляд спокій і силу.

— Тобі треба виїжджати. Не завтра. Не потім. ЗАРАЗ. Я допоможу, я вивезу тебе. Але чекати вже не можна. Те, що відбувається — це не локальні обстріли. Це повномасштабна війна.

У її очах блищали сльози.

— Льошо… я не хочу нікуди без тебе…

— Я буду поруч, поки ти не будеш у безпеці. Обіцяю.