Глава 2. Кілька днів до початку війни

Глава 2. Кілька днів до початку війни

Минуло вже кілька днів після тієї ночі, коли між Соколовим і Кароліною спалахнула довгоочікувана близькість. Їхні стосунки стали теплішими, ніжнішими — вони постійно переписувалися, телефонували одне одному, ніби повернулися в юність. Але разом із цим у повітрі відчувалася зовсім інша напруга — важка, невидима, та, що наближалася з кожною годиною.

Настало 19 лютого.

Соколов прокинувся рано, як завжди. Мрії перепліталися з думками про роботу і про Кароліну. Він швидко поснідав, одягнув форму та вирушив на зміну. Місто здавалося звичним — маршрутки, черги в магазині, морозний ранок… Але під зовнішньою буденністю було щось неспокійне, ніби тиша готувалася розірватися.

Коли він зайшов на підприємство, його одразу зустріла шумна група колег. Обличчя людей були стурбовані, хтось навіть виглядав виснаженим.

— Соколов, чув? Кажуть, залишилися лічені дні, — кинув йому Андрій, поправляючи каску.

— Та всюди вже про це гудуть, — додав інший, переглядаючи стрічку новин на телефоні. — Мовляв, росіяни ось-ось підуть.

У кімнаті для персоналу телевізор гучно передавав новинні заголовки. Ведучі на різних каналах говорили одне й те саме: про концентрацію російських військ на кордоні, про “ймовірний наступ”, про “доба-дві до рішучих дій”.

Дехто перемикав канали, шукав спростування, хоч якусь надію, але скрізь звучали однакові фрази — загрозливі, холодні.

— Та яка війна? Вони вже вісім років лякають, — спробував жартувати Олег, хоча по голосу було ясно, що йому зовсім не смішно.

— Ага… Тільки цього разу якось не так, — відповів тихо хтось із кутка. — Люди вже сім’ями виїжджають. Заправки порожні. У всіх паніка.

Соколов мовчки слухав, намагаючись не втягуватися в загальне хвилювання. Він відчував, як усередині піднімається тривога, але вперто намагався її заглушити.

— Та працюйте вже, — сказав він, ніби самому собі. — Новини новинами, а робота сама себе не зробить.

Він узяв інструменти, перевірив записи по зміні і почав займатися своїми обов’язками. Старався не думати. Не аналізувати. Не уявляти того, що може статися.

Але кожного разу, коли хтось діставав телефон або перемовлявся з іншим працівником, слова про “наступ”, “удар”, “перший день” знову і знову летіли в повітрі, ніби нагадуючи: щось назріває.

Соколов зітхнув, витер руки ганчіркою й на кілька секунд заплющив очі.

«Поки що все мирно. Поки що всі тут. Треба просто працювати…» — переконував він себе.

Але в глибині душі він уже відчував: світ навколо змінюється. І зміниться ще сильніше.

Соколов вийшов на коротку перерву — ті самі десять хвилин, що інколи здавалися єдиною можливістю видихнути серед металевого гулу цеху. Він вийшов у двір, де стояла відкрита курилка, закурив і втягнув холодне повітря змішане з тютюновим димом.

Стояла така тиша, що навіть заводські шуми здавалися приглушеними. Але раптом…

Глухий, протяжний, нечіткий вибух.

Соколов завмер.

За мить — другий. Потім ще один.

Десь далеко-далеко, але настирливо, ривками, ніби б’ють по землі залізними кулаками.

— Чуєте? — озвався хтось із чоловіків поруч.

— Та це… ніби “Гради”? — нерішуче промовив інший.

Вибухи тривали — не разові, не одиночні, а серіями, довгі, затяжні. Вони котилися над містом, відбивалися луною від заводських труб, і в грудях кожного присутнього виникало те відчуття, яке не сплутаєш ні з чим — тривога.

— Щось довго сиплять, не схоже на поодинокі… — пробурмотів чоловік у сірій робочій куртці, нервово клацаючи запальничкою.

— Тихіше, мужики, — перебив інший. — Не накручуйте. У нас тут регулярно чути — десь на полігоні чи на лінії.

Але ніхто не виглядав переконаним.

Навіть найстарші, ті, хто працював на заводі все життя й бачив різне, стояли у напруженні.

Соколов відчув, як холодок пробіг по спині.

«Це не ті звуки… Це не одиночні… Це або навчання, або…»

Між вибухами повисала дивна тиша — але вона не заспокоювала, а навпаки робила все ще страшнішим.

— Щось назріває, хлопці, — тихо вирвалося в Соколова.

Декілька чоловіків кивнули. Інші мовчали, вдивляючись у темно-сірий обрій.

Гради ще кілька хвилин гуркотіли серіями, а потім різко стихли, ніби хтось вимкнув звук.

Чоловіки переглянулися.

— Все, пішли працювати, поки начальство не прилетіло, — хтось спробував жартувати, але голос зірвався.

Всі повільно повернулися в цех. Але тепер атмосфера змінилася.

Люди ходили стурбовані, перемовлялися пошепки, хтось нервово перевіряв телефон, інші мовчки працювали, намагаючись не думати.

Соколов повернувся до свого робочого місця, взяв інструменти… але руки все ще тремтіли ледь-ледь, непомітно для стороннього ока.

«Це вже другий сигнал. Перший — новини. Тепер гуркіт. Якщо так піде далі…»

Він провів долонею по обличчю, вдихнув глибше й спробував заспокоїтись.

— Працюємо, Соколов, працюємо…— пробурмотів він собі під ніс.

Але в глибині серця він уже знав: щось справді насувається. І це буде зовсім не схоже на те, що було у 2014-му.

Робоча зміна добігла кінця. Соколов зняв рукавиці, витер обличчя від металевого пилу й попрощався з колегами. Усередині було якесь дивне гудіння — не фізична втома, а те тривожне, липке напруження, яке з’являється, коли відчуваєш: щось у світі рухається не туди.