Глава 1 — Світ перед бурею

Глава 1 — Світ перед бурею

10 лютого 2022 року.

Маріуполь.

Холодний ранковий вітер із Азовського моря обдував безлюдну вулицю біля прохідної «Азовсталі». Соколов, у сірій робочій куртці, з термосом міцного чаю в руці, йшов звичною дорогою, якою ходив уже третій рік. Він любив цей шлях: скрип старого асфальту під черевиками, запах металу та морської солі, гулкий відлунням звук, коли десь у глибині заводу запускали черговий механізм.

Він знову був удома. У мирному житті.

Після АТО він клявся собі, що більше не повернеться на війну. І три роки не повертався. Відростив трохи бороду, схуд, почав вставати рано та лягати спати без нічних тривог. Купив уживаний моторолер. Навіть почав відкладати на маленьку квартиру.

— Доброго ранку, Соколе, — гукнув йому охоронець на прохідній.

— Доброго, — усміхнувся Соколов.

На заводі всі називали його «Сокіл». Прізвисько залишилося ще зі служби. Але тепер у цьому слові не було суворості війни, лише повага — хлопець спокійний, працьовитий, завжди прийде на допомогу.

Він пройшов крізь ворота. «Азовсталь» жила своєю звичною, робочою буденністю. Величезні доменні печі глухо гуділи, ніби дихали. Метал тік каналами, червоний, живий. Люди ходили цехами, переглядалися, жартували. Це був звичайний ранок звичайного дня.

Але Соколов відчував щось дивне…

Наче повітря стало важчим. Наче місто завмер в очікуванні.

Останнім часом усі обговорювали новини. Російські війська стояли біля кордонів. Усі казали, що «нічого не буде», що це чергова гра. Але Соколов надто добре пам’ятав, як усе починалося у 2014.

Тоді він був молодим, гарячим добровольцем. Спочатку — блокпости, потім бої. Кулі свистіли, товариші падали поруч, але він повертався живим. За ті роки він навчився відчувати небезпеку шкірою — як звір, що чує хижака в лісі.

І зараз та сама тривога повільно, але впевнено проникала в його душу.

Після зміни він вийшов до моря. Величезні хвилі накочувались на пісок. Удалині, за імлою, виднілися кораблі.

Він вдихнув повітря.

Подивився на горизонт.

І прошепотів сам до себе:

— Щось насувається…

Та він не знав — наскільки величезне, наскільки руйнівне.

Через чотирнадцять днів світ, у якому він знайшов спокій, перетвориться на вогонь.

Соколов зняв робочі черевики, пройшов на кухню й утомлено відчинив холодильник. Дістав тарілку з учорашньою картоплею, кинув зверху шматок м’яса, поставив у мікрохвильовку. Коли та пискнула, він переніс гарячу вечерю до своєї кімнати, увімкнув настільну лампу й опустився на ліжко, поставивши тарілку на коліна.

Телевізор увімкнувся з першого натискання — і відразу голосні, тривожні голоси ведучих:

— Росія зосередила найбільше угруповання військ біля кордонів України…

— З’явилась інформація, що в разі вторгнення Київ може бути захоплений протягом сорока восьми годин…

Соколов повільно їв, не відриваючи погляду від екрана.

Обличчя його ставало дедалі напруженішим.

— Взяти Київ за два дні… ага, звісно… — пробурмотів він, скептично видихнувши. — Скільки вже разів таке чули…

Але правда була в іншому: він розумів, що якщо про це говорять по телевізору так відкрито — значить, щось серйозне справді відбувається.

На екрані з’явився російський політик:

— Ми не збираємося знищувати українців. Наша мета — звільнити Україну від націоналістів і незаконного уряду…

У Соколова ніби щось сіпнулося всередині.

— Звільнити… — тихо повторив він. — Від кого? Від нас самих?

Він перемкнув канал.

— …понад сто п’ятдесят тисяч солдатів перебувають у повній бойовій готовності біля кордону…

Клац.

— …за даними розвідки, кількість техніки перевищує все, що ми бачили з 2014 року…

Клац.

— Президент України заявляє, що ситуація контрольована, причин для паніки немає і це звичайні навчання…

Соколов насупився.

— Навчання? — усміхнувся він. — Якби це були навчання, так би не ганяли по телеканалах день і ніч.

Він перемикав канали один за одним, але все було однаковим.

Ті самі слова.

Ті самі графіки.

Ті самі обличчя аналітиків, що майже пошепки питали: «Чи буде війна?».

— Чорт… — видихнув він, поклавши пульт поруч. — Таке відчуття… що нас уже готують.

Він ще трохи посидів, слухаючи новини, хоча сенсу вже не бачив — повторювалося одне й те саме. М’ясо вистигло, чай вистиг, а в голові крутилась лише одна думка:

Невже Росія справді може офіційно ввести війська?

Не маскування, не зелені чоловічки… а справжня армія?

Він провів рукою по обличчю.

Підвівся, вимкнув світло й лишив телевізор ледь чутним, аби не було так тривожно.

Сів на ліжко… ліг на бік… і втупився у стіну, де відбивався мерехтливий голубий світ.

— Що ж буде далі… — прошепотів він, заплющуючи очі.

Телевізор і далі тихо говорив про війну,

а Соколов повільно провалювався у сон, навіть не підозрюючи,

що цей звичний лютневий вечір — один із останніх мирних вечорів його життя.

Вихідні минули спокійно. Соколов ні з ким не зустрічався — лише сходив до магазину, трохи прибрав у квартирі, подивився фільм і кілька разів визирнув у вікно, слухаючи, як діти сміються у дворі, катаючись на санках.

Місто жило звичайним життям.

Наче й не було на кордоні сотень тисяч солдатів.

13 лютого. Ранок.

Будильник задзвонив о 5:40.

Соколов розплющив очі й одразу сів на ліжку, ніби й не спав зовсім. Холод у квартирі пробирав до кісток, та це вже звичне — батареї в будинку майже не гріли.

Він зайшов на кухню, увімкнув світло й почав готувати обід із собою: гречка, дві котлети, шматок хліба. Залив чай у термос.