Частина 4. Фінал для нього

Я заспокоїлася і попрямувала до своєї спальні. Помітила, як Максим зайшов слідом за мною. — Я переодягаюсь, — сказала я йому.
— Я тобі не заважаю, продовжуй, — він стояв у дверях, посміхаючись.  
— Серйозно? — Я поглянула на нього, злегка примруживши очі.  

Я розстебнула сорочку, скинула її на підлогу і почала копирсатися в шафі, шукаючи свою звичну футболку. Раптом він підбіг до мене, схопив сорочку з підлоги і прикрив нею мої оголені груди.  
— Ти що робиш? — Я намагалася вирватися, але сорочка розірвалася навпіл і впала на підлогу.  

Максим стиснув моє зап’ястя, щоб я перестала його штовхати, і потягнув у коридор. Закривши двері спальні, він трохи послабив хватку. Я вдарила його в кадик — йому аж забракло повітря. Він скрутився від болю і відступив на крок назад.  
— Спокійно, сонце, це я. Поглянь на мене, — хрипким голосом сказав він, піднявши руки. — Сонечко, поглянь мені в очі. Це я, я тебе не скривджу.  

У цю мить я завмерла в ступорі. Моє обличчя вкрилося потом, наче трава осінньою росою. Максим зняв свою сорочку.  
— Сонечко, послухай мене хвилинку. Одягни сорочку, я її до тебе підсуну. Поглянь на мене, не хвилюйся. Підійду ближче, тільки якщо ти скажеш. Я хочу все пояснити, я дещо зрозумів.  

Я ледве розчула його голос. Нахилившись, швидко схопила сорочку з підлоги і прикрилася нею.  
— Усе, тшш, це я, т-ш-ш — тихо повторював . — Подивись на мене. Я не він. Він більше не з’явиться, не зробить тобі боляче, не скривдить.  

Я сповзла по стіні на підлогу, моє дихання поступово сповільнювалося, повертаючись до норми. Поглянувши я запитала:  
— І що ти зрозумів?  
— Синець на твоїй нозі, — почав він. — Йому десь три дні, не менше.  
— І?  
— Це означає, що ти вдарилася в п’ятницю.  
— Усе можливо. Я ж тобі казала, що не пам’ятаю цього. Та й синцем це не назвеш, легка подряпина.  
— Але ж із п’ятниці ми провели разом два дні. Я бачив, як ти повернулася в неділю вранці, але синець точно не з неділі — це я можу сказати напевно, хоч і не медик. Якщо синець із п’ятниці, а ми були разом, то це означає…  
— Що?  
— Що з нашого будинку хтось тебе бачив.  
— Не смішно, — сказала я.  
— Я не ходжу голяка по хаті, як ти собі уявляєш, — фиркнула я йому в обличчя. — У будинку я не сама.  
— Це я знаю. Тому є лише одне місце, де ти в усій своїй красі.  
— У спальні? — запитала я. — У моїй спальні? Ти хочеш сказати…  
— Так, хтось за тобою спостерігає. І це не все.  
— Не все? Це мало? Ти кажеш, що якийсь чорт поставив у мою спальню камеру, і це не все?  
— Думаю, він захищає тебе.  
— Що?  
— У своїй збоченій уяві. Подумай сама: спершу вбили Верика — він тебе шантажував. Потім Руду — вона тебе підстрелила. І ще няня…  
— Няня?!  
— Думаю, цей псих стежив за тобою. Назар казав, що ти нас бачила разом, і, думаю, він теж.  
— Ні, це нелогічно, якось за вуха притягнуто.  
— Час покаже.  
— Ти про що?  
— Якщо я не помиляюся, він побачить твою реакцію. Якби хтось учинив із тобою так, як я хвилину тому, цей чорт уже годував би хробаків. Думаю…  
— Ти хочеш, щоб він полював на тебе? Ти з сосни зірвався? Якщо він такий, як ти кажеш…  
— Я поліціянт, у мене є значок, і я не раз стикався з психами. Я хочу, щоб ти мені допомогла.  
— Допомогла?  
— Ми можемо його зловити. Тобі лише треба підіграти. Ми з моєю командою його спіймаємо.  
— Спіймаєте?! Ти хочеш ловити його на живця? Ні! Цього точно не буде. — Я підсунулася ближче до Максима. — Можливо, ти помиляєшся, і там немає ніякої камери.  
— Це легко перевірити, у нас є потрібні засоби. Якщо виявиться, що я правий, краще контрольовано його спровокувати, ніж чекати, поки він вибере жертву з наших знайомих, бо йому здасться, що вони тобі загрожують.  

Я усвідомлювала, що він правий, але не бажала визнавати це правдою.

— Підемо на побачення сьогодні, у ресторан. Не в твій, десь далі за місто. Після вечері ми посваримося, я дам тобі ляпаса і змушу сісти в авто. А потім ми повернемося. І ще…  
— Ще? — запитала я.  
— Я хочу, щоб ти одягла сукню. Я бачив у шафі, їх там багато.  

Я поглянула на нього.

— Не дивись на мене так. Ти неймовірна і без сукні, але в джинсах і моїй футболці, яку ти носиш без упину, це не виглядатиме як щось серйозне.  
— Щось серйозне?! Ти хочеш сказати, що жінка в джинсах і футболці на побаченні — це несерйозно?  
— Гаразд, здаюся, — він підняв руки. — Ти зрозуміла: я хочу, щоб він повірив, що в нас справжнє, неймовірне кохання.  

Я поглянула на нього, ледь стримуючи посмішку.  
— Сонечко… — він важко зітхнув, — я не те хотів сказати. — Він схопився за голову. — Можна я замовчу, не наговоривши ще більшої дурні?  

Я кивнула, підтверджуючи.
 - - -
— То який у нас план? — спитала я, підводячись із підлоги.  
— Ні, Дор, у нас ніякий. Ти вдома ні ногою з хати, — твердо відрізав Максим.  
— Тож я в тюрмі, поки ти не впіймаєш цього злочинця? — мій голос зірвався від обурення. — А як же дитина? Вона теж сидітиме тут зі мною під замком, у чотирьох стінах, а ти підеш на своє сафарі за маніяком, наче це якась пригода?  
— Дитину забере Петрович, — спокійно відповів Максим. — Вони поїдуть на деякий час до родинного маєтку, там безпечно.  

Ми мовчки попрямували до його спальні. Коридор здавався нескінченним, старі дошки поскрипували під ногами.  
— Мій одяг там, — сказала я, кивнувши в бік дверей. — Мені потрібно повернутися за ним.  
— Я принесу.  

Він повернувся за хвилину з цілою горою одягу в руках: светри, джинси й кілька суконь, яких я раніше не бачила. Тканина однієї з них — шовковистої, темно-червоної — ковзнула по його пальцях, коли він кинув усе на ліжко.  
— Я знайшов! — раптом вигукнув Максим, його голос затремтів від збудження. — Камера на шафі! Я хотів дістати коробки зверху й помітив її. Вона маленька, я закрив її коробкою, але не впевнений, чи вона там одна. Тож тобі краще туди не заходити. Скористайся моєю ванною, якщо щось треба — я принесу.