Розділ 6

Інколи Дор робила багато помилок. А інколи вона вважала, що її життя — це суцільна помилка.

***

Максим разом зі слідчою групою ретельно аналізував записи з вуличних камер відеоспостереження, щоб відстежити переміщення жертви та встановити її маршрут. Вони переглядали кадри у високій роздільній здатності, фіксуючи кожен момент, коли Руда з’являлася в об’єктивах камер, і відзначали точний час на тайм-кодах. Руда вийшла з ресторану о 19:12, пройшла дві вулиці — Садову та Мазепи, — а потім звернула в провулок із назвою Затишний. На записах із камери на розі провулка було видно, як вона зупинилася на мить, оглянувшись, після чого її силует зник із поля зору — слід обірвався, і вона наче провалилася крізь землю.

Лариса припустила, що жертва могла зайти до одного з будинків у провулку, можливо, через незачинені двері або навіть силоміць. Щоб перевірити цю версію, група розділилася: Максим із двома оперативниками почав обшук під’їздів і підвалів, а Лариса з експертом-криміналістом оглянула прилеглі двори на наявність слідів боротьби чи інших доказів. Обшукавши всі шість будинків у провулку, вони натрапили на крихітні, ледь помітні залишки крові на бетоні в підвалі будинку №14. Кров була частково затерта, але кілька крапель збереглися в тріщинах підлоги. Експерт одразу взяв зразки для ДНК-аналізу, а також сфотографував місце знахідки під різними кутами, використовуючи ультрафіолетове світло для виявлення можливих прихованих слідів.

Цілий день слідча група опитувала жителів цього будинку та прилеглих будинків. Максим і Лариса ходили від квартири до квартири, показуючи фотографію жертви та розпитуючи, чи не бачив хтось підозрілих осіб чи автомобілів у провулку. Дехто з мешканців згадав про припаркований напередодні фургон без номерів, але точного часу чи опису водія ніхто не надав. Паралельно інша частина групи переглядала додаткові записи з камер на сусідніх вулицях, намагаючись знайти цей фургон або будь-які інші аномалії. Увечері криміналісти провели додатковий огляд підвалу будинку №14, використовуючи спеціальні реагенти для виявлення прихованих відбитків пальців і слідів взуття, але результатів це не дало — жодних підозрілих людей чи машин, які б чітко вказували на злочинця.

Зібравши необхідні зразки, свідчення та фотофіксацію, вони  повернулися до відділку для аналізу зібраних матеріалів. У лабораторії почали термінове дослідження ДНК із крапель крові, а аналітики обробляли записи камер, застосовуючи програмне забезпечення для розпізнавання облич і номерних знаків.

Ресторан був порожній, лише легкий гул кондиціонера порушував тишу в залі. Бувають такі дні, особливо в перші дні жовтня, коли гостей немає зовсім, і нічого не залишається, як просто чекати закінчення робочого дня, перебираючи в голові плани на завтра чи гортаючи стрічку новин у телефоні. Дор, сидячи за барною стійкою, переглянула контракти, які прислав Олег їй на пошту ще зранку. Усе йшло так, як він задумав: новий завод на Польовій, що мав стати сучасним виробничим центром із новітнім обладнанням, уже готувався до початку будівництва — техніка гуділа, а перші котловани вже викопали. Старий м’ясокомбінат, який роками стояв занедбаним на околиці міста, був викуплений у старих власників за вигідною ціною та офіційно перейшов до рук ПП «Оберіг», обіцяючи нові робочі місця та пожвавлення економіки району.

До завершення робочого дня залишалося три години. Дор прибрала літній майданчик, протерла підлогу та полила квіти. Надворі вже сутеніло, коли до ресторану завітала група місцевих лікарів, які святкували день народження одного з колег. Їхня поява оживила атмосферу закладу, принісши довгоочікувану роботу та дохід. Гості весело проводили час, а за годину до них приєдналися ще люди, і зал закладу почав гудіти, мов мурашник. Відвідувачі насолоджувалися їжею, напоями та розвагами, аж поки один із чоловіків через необережність не розбив склянку.

— Усе гаразд, я приберу, — сказала я, підходячи до столика.

— Вибачте, — промовив він. — Я компенсую збитки.

— Та нічого страшного, це лише склянка, — заспокоїла я.

Я повернулася за барну стійку. Чоловік, який щойно вибачався, підійшов слідом.

— Пиво. А що питимете ви?

— Ось, будь ласка, — я поставила перед ним келих пива, — дякую, але я за кермом.

— Тоді, можливо, келих червоного вина, коли будете не за кермом? — запропонував він.

— Побачення? Це не для мене, я не ходжу на побачення, — відрізала я.

— Зрозумів, — відповів він, повільно відходячи від стійки.

— Хоча… — я хитро примружилась, і він миттю обернувся, сповнений надії, — як щодо того, щоб просто розважитися? Без усіляких там серйозних планів?

— Ого! — вигукнув він, його обличчя осяяла широка усмішка, очі спалахнули захватом.

— Після роботи, десь за дві години, я буду вільна. Не люблю готелі, тож можемо поїхати до мене.

— Домовились, — кивнув він, повертаючись до своїх колег.

Після виснажливого робочого дня, коли ноги гуділи від біганини між столиками, я попрямувала до свого байка, припаркованого біля тротуару під мерехтливим світлом ліхтаря. Вечірнє повітря було прохолодним, із легким присмаком дощу, що збирався на горизонті.

— Дор! — вигукнув новоспечений кавалер, його голос пронизав тишу, як постріл. Він стояв трохи осторонь, тримаючи в руках мій шолом. — Все в силі? Щодо вечора, бокалу червоного? — додав він, посміхаючись так, що на його щоках з’явилися ямочки.

Я зупинилася, обвівши його поглядом. Його волосся було скуйовджене, а темна сорочка виглядала трохи пом’ятою.

— А, так, зачекай секунду, я візьму ключі від машини, — відповіла я, кинувши погляд на свій байк.

Хлопець стояв коло мого байка, і я детально розглянула, який він високий, із широкими плечима, які натягували тканину сорочки, і очима кольору міцної кави. За мірками сучасності він був справжнім красенем. Не одна дівчина заглядалася на нього, коли він проходив повз, та на роботі медсестри та лікарки, мабуть, не давали йому проходу.