Розділ 5

Близько шостої Макс і Віктор зайшли до ресторану, але атмосфера не була такою затишною, як вони сподівалися. У повітрі відчувався легкий запах свіжого хліба і спецій, проте він змішувався з якимось дивним, майже хімічним відтінком. Світло було приглушене, над кожним столом висіли лампи з теплим світлом, але воно мерехтіло, наче попереджаючи про напругу. Тиха мелодійна музика грала на фоні, але іноді здавалося, що між нотами ховається ледь чутний шепіт. Відвідувачі говорили тихо, але в їхніх голосах відчувалася напруга, наче вони очікували чогось небажаного. Вікна були завішені легкими фіранками, крізь які пробивалося світло вуличних ліхтарів, але зовні все виглядало надто тихим. У кутку, де не сягало світло, ховалося щось темне й тривожне, а кожен крок по дерев'яній підлозі видавав звуки, що більше нагадували стогони, ніж скрип.

— Він не хотів приходити, але дитина хоче у свій рідний дім, — сказав Віктор, трохи роздратовано. — Назаре, дай йому запасні ключі від будинку, — звернувся він до Назара.

Макс виглядав стурбованим, що було зовсім не схоже на його звичайну впевненість, яку він демонстрував раніше.

— Я не можу жити в її домі, — строго, але з нотками гіркоти сказав Макс.

— Я піду, — вийшла я із темряви, почувши їхню розмову, — і не заважатиму вам.

Коли він поглянув на мене, моє серце забилося швидше; я підійшла і міцно обійняла його, ніби цей момент міг компенсувати всі пропущені моменти. Відчувала, як його серце б'ється в унісон з моїм, і на мить наче не було нікого, крім нас двох, у цьому моменті єдності.

— Вибач, — зробила я крок назад, відчуваючи, як тепло його обіймів зникає.

— Ти тут бос, — прошепотіла маленька дівчинка, визираючи з-за батька з великими очима, сповненими захоплення.

— Бос? Ні, ми сім'я, — відповів Макс, лагідно посміхаючись до маленької Лілі.

— Я Ліля.

Ліля подала руку для привітання, її очі сяяли цікавістю.

— Привіт, я Дор, — відповіла я.

— Ви моя хресна?

Я подивилася на Віктора, потім на Макса, відчуваючи одночасно роздратування та збентеження.

— Так, я твоя хресна, — відповіла я.

— Макс казав, що ти супергерой, ти врятувала його, — сказала Ліля, її голос був сповнений захоплення.

"Це жахливо, реально жахливо. Такі методи не використовують. Ти таким обманом хочеш мене змусити полюбити цю руду. Ти хочеш обдурити мене. Чесно кажучи, нас четверо - ми як сім'я, і ми чудово вивчили один в одного методи досягнення своїх цілей. Віддаю руку на відріз. Віктор гарно навчив цих двох умінню маніпуляції, яких нас вчили ще з дитинства," — думала я.

— Ви поїдете додому, я не буду вам заважати, вам трьом не варто турбуватися, я залишуся сьогодні в ресторані, а потім підшукаю знімну квартиру, — пояснила я, відчуваючи себе зайвою.

— Які троє?

— Ти, твоя дівчина та ця мала, — відповіла я з нотою іронії.

Я посміхнулася до дівчинки, і ця посмішка... Я не розумію, чому я радію від їхнього приїзду, ця дівчинка мене підкупила своєю прямолінійністю.

— Дівчина? Яка дівчина? А... ти бачила нас – він засміявся – Це няня. Ти думаєш, я Ісус... Я не воскресну. Я знаю, що за мною стежать твої люди? Та ти б мені ноги повідривала, — обурено і з гумором відповів Макс.

— Припини, не при дитині. Назаре, почастуй нашу гостю морозивом, — спробував розрядити ситуацію Віктор.

— Ліля, — покликав Назар маленьку леді з теплою усмішкою.

— Я хочу шоколадне з кольоровою посипкою, — радісно стрибала на місці Ліля.

Вони пішли до столу, Назар підсунув стілець як джентльмен для панночки, Петрович приніс замовлення, а я відчула легке полегшення, бачачи, як дитина радіє. (Чому у мене з'являється це відчуття, я маю ненавидіти цю дитину через її дядька, який намагався мене прикінчити, через якого я втратила сім років мого життя.)

— Гей, в що ти граєш, вигадуєш жінку, якої в природі не існує. Чому торочиш про якихось там баб? — запитав Макс. — Ти думаєш, я собака на ціпку, якщо зірве, то за першою зустрічною побіжу.

— Це не має значення, — відповіла я з легкістю в голосі, — я хочу, щоб ти повернувся додому, де ти і ця дитина будете в безпеці. Ти маєш зробити так, щоб вона почувалася комфортно у вже знайомому їй місці.

Дор стояла за барною стійкою, натираючи до блиску склянки. Прийшов якийсь парубок і вмостився за барною стійкою на вільному стільці. Він щось промовив, але Дор не звернула уваги на його голос і натирала склянки з такою силою, що здавалося, ще мить — і вони розкришаться в її руках. Назар і маленька Ліля сиділи за столом у кутку залу, ласуючи морозивом, а двоє інших відвідувачів з іншого кінця пили щось міцніше. Дор не дивилася в їхній бік.

— Ей, красуне, де мій віскі? — вигукнув парубок за стійкою.

— Віскі, хлопче? ID покажи, тоді буде віскі.

— А дзуськи, — відказав парубок. — У мене паспорт-книжечка.

Я засміялася.

— Книжечка, кажеш? Та тобі мати ще соплі підтирає. Ось твій лимонад. Пий лимонад.

Хлопець покинув ресторан.

— Усе добре? — запитав Петрович, повертаючись за барну стійку.

— Так. Кавалер набивався, але куди йому до цих, — я показала на Макса та Віктора, які вже допили свої коктейлі.

Ліля встала з-за столу й підбігла до батька:

— Я хочу додому.

— Гаразд, ми вже поїдемо, — сказав Максим.

— Куди ти? Випив, — стримав його Віктор.

— Це лише один коктейль, не думаю, що я хоч трішки сп’янів.

— Вона тебе відвезе, — він показав рукою на мене.

— Ні, краще…

— Ти хочеш потрапити в аварію, ще й з дитиною?

— Ну, тоді, може, Назар?

— Ні, — відповів Назар. — Мене в це не вплутуйте, я маю роботу.

— Дор, — покликав Віктор, — відвезеш їх додому, вам по дорозі.

— Я не таксі, — я не хотіла, але розуміла, що Віктор не попустить. — Я на байку, як ти собі це уявляєш?

— Припини, на стоянці стоїть "Ауді".

— А щодо охорони? Нехай хтось із хлопців завезе.