Розділ 2

«Лариса йде по тебе.»

Короткий гудок повідомлення розбудив мене. 
Я поглянула в дзеркало мене лякає те, що я побачила. Це не я, це вже давно не я. Колись, отримавши таке повідомлення, я б метушилася, шукаючи вихід, але зараз я пішла на кухню, запустила кавоварку. Запах кави линув по всьому домі. Я готую собі простий, але смачний сніданок – тост з авокадо і яйцем. 
Посміхнись – це є моє життя. Я сідаю за маленький кухонний стіл, відкриваю книгу і починаю читати, занурюючись у світ вигаданих історій, одночасно насолоджуючись кожним укусом свого сніданку. Коли сніданок закінчується, підводжуся, залишивши книгу відкритою на сторінці, де зупинилася, і йду до ванної. Вода в душі ніжно огортає  моє тіло. Час тягнеться повільно, і в ці моменти я починаю цінувати малі радості, як душ і каву, розуміючи, що їх можна втратити. Після душу я роблю легкий макіяж, обираю одяг, що відповідає моєму настрою і планам на день.

Через годину в мої двері постукали – це починається наново, хоч  я не заслуговую цього, я в цьому впевнена. До відділку я прибула з мигалками та нестерпною мелодією ззовні. Цей відділок не змінився за ці сім років, лише фарба нова, все інше те саме. Ну і капітан постарів та його понизили, а так враження не найкраще, я б оцінила на трійку.

— Мене заарештовано? — запитала я Ларису, сидячи за столом у кімнаті з великим дзеркалом.

— Ні.

— То я можу йти?

— Ми хочемо з вами поговорити. Якщо вам немає що приховувати, то чому з нами не поспілкуватися?

— Ні. Може, ти мені просто не подобаєшся?

До кімнати зайшов ще один чоловік, слідчий. В його руках були дві теки про вбитих.

— Поглянь, — Лариса розкладає два фото перед мною — Ти їх знаєш?

— Ти чудово знаєш, що це так. То навіщо питати? — Я вказала на фото дівчини. — Ми були в одній камері, а хлопець — службовий пес.

— Ти бачила їх тут?

— Його — ні. А дівчину, вона приходила в мій ресторан.

— Твій?

— Ну, де я працюю. — я посунула від себе фото подальше. — Вона, як відкинулась, прийшла, щоб я допомогла з грошима.

— Брехня! Вона вийшла ще три роки тому, її психушка кликала, але вона зникла з поля зору місцевої поліції. Ти хочеш мене переконати, що через три роки вона тебе розшукала?

— Ага.

— Знаєш, де вона була цих три роки?

— Ні.

— В монастирі, вона була! За нею приглядала сестра Марія. Марія нам цікаву історію розказала. Не хочеш послухати?

«Ну валяй, хто тебе зупинить», — не встигла я подумати, як вона почала розказувати.

— Сестра Марія звернулась до місцевої поліції через пропажу своєї підопічної. Мені ось що цікаво, як вона до нас потрапила. Сестра Марія казала, що вона нічого не забрала, і з Чернігівщини сюди стільки км без гривні в кишені.

«Не дивись на мене, сама шокована».

— Марія розказала дещо цікаве: до Рудої приходила дівчина, висока, з довгим чорним волоссям, тату на спині – хімічні формули та квіти лілії, здається так вона казала. Вона це добре пам'ятає, бо у своєму монастирі вирощує цю рослину, і хобі у неї – малювати цю квітку.

«Подруга, та ти мене просто розкрила».

— Можеш зняти футболку?

— Ти по дівчатах? Сорі, я не по цій темі. А як твій чоловік дивиться на це?

Лариса зірвалась і накинулась на мене.

— Виведіть її, — сказав Тінь до Мажора. — Вона знущається з неї.

Мажор забіг у кімнату для допиту та забрав Ларису. Я підійшла до дзеркала та зняла футболку, оголивши спину, постукала в дзеркало, за яким точно вона стояла.

— Спеціально для тебе, Лар, — я послала їй повітряний поцілунок. — Вибач, що в топі, але я не оголююсь на першому побаченні.

Лариса рвалась у двері, намагаючись зайти до кімнати. Мажор ледь її стримував.

— Припини цей спектакль, — сказав капітан до Лариси. — Що ти їй зробиш? Поб'єш? Вона тільки цього хоче. Ти не бачиш, як вона тобою грається.

— Мені подобається, як ви це все влаштували, — сказав слідчий до мене. — Майже сім років минуло від твого минулого візиту.

— Так, час летить, коли живеш у пеклі. Ви, — я поглянула в очі слідчому, — капітан, і та ляля просто не злазите з мене. Чекаю не дочекаюся, щоб вам допомогти в цій справі.

— Хочеш, щоб було саме так? — запитав слідчий.

— Ви про що?

— Ці допити й все, що пов'язане з тими вбивствами. Ти хочеш, щоб завтра усі місцеві газети трубили: «Убивця рецидивістка знову вчинила вбивство»?

— Ха-ха, я бачу інакше: невинну дівчину затримала слідча, якої чоловік підозрювався в торгівлі антикваріатом, затримана допомогла СБУ розкрити справу. Що місцеві скажуть, як гадаєш, кому вони повірять?

— Дор, не хочеш все-таки тактику трохи змінити, щоб завтра всі газети вийшли б з заголовками «Помилково звинувачена допомагає поліції»?

— Ні.

— Відпустіть її, — зайшов прокурор до капітана.

— Але, капітане, — перебила Лариса.

— Відпустіть, ми нічого не маємо на неї.

— Хто його повідомив, чому прокурор так швидко з’явився у відділку? — запитала Лариса капітана.

— Не знаю. Виконуй, що прокурор наказав, у нас немає іншого виходу.

Ідучи коридором поліційного відділка, я бачила, як поліціянти провадили мене поглядом. Відділок був старим, але свіжий ремонт перетворив його майже на нове місце. Стіни, що раніше були потріскані та пошарпані, тепер мали гладку поверхню з теплими відтінками бежевого, що робило приміщення більш затишним. Великі вікна, що виходили на вулицю, були відчищені до дзеркального блиску, пропускаючи достатньо світла, щоб освітити просторий хол. На стінах висіли нові, яскраві оголошення про громадську безпеку та плакати з інформацією про розшукуваних осіб, які виглядали як новенькі, ще не втратили свого кольору. Підлога, раніше вкрита плямами та подряпинами, тепер була покрита новим ламінатом, що відблискував світлом від ламп на стелі. У повітрі витав запах свіжої фарби, змішаний з ароматом свіжозвареної кави, що додавав атмосфері певної домашності. У кутку холу стояв новий автомат з кавою, а поруч з ним кілька стільців для відвідувачів, оббитих сучасною, але вже злегка потертою від використання тканиною. Черговий поліціянт, молодий чоловік з охайною уніформою, кивнув мені на прощання, відриваючись від свого ноутбука.