Розділ 5

Ці два дні слідча група Лариси Петренко була в тупику: прогресу у справі вбивства на березі річки не було. До Віктора зателефонував його київський колега і розповів про аналіз кісток з ран жертви. Це були кістки свійських тварин — так він сказав, корови та свині. Кістки були старі, десятилітньої давності, наче зі скотомогильника. Віктор припустив, що це може бути закинутий м'ясокомбінат на Польовій. Про це він негайно поінформував Ларису. Виїзна група криміналістів та старший лейтенант Петренко не виявили жодних доказів, які могли б підтвердити слова Віктора. М'ясокомбінат був схожий на сміттєзвалище, яке вони перетрусили як могли, але результат був нульовий.  

***

У ресторані "For you" кипіла робота. Моя робота стала легкою, треба визнати: цей хлопчисько виконував усю мою роботу, чудово мив посуд і не конфліктував з іншими працівниками. Скажу чесно, нікому не було діла до того, що він робив. Головне, щоб не займався своїми підозрілими справами, але він мене зацікавив. Я постійно намагалася до нього наблизитися так, щоб не відштовхнути, але він завжди тримався на відстані. Я б також трималася подалі від таких, як я.  

Назар приїхав до ресторану на обід. У мерії справи йому були не до вподоби: місцеві депутати вигадували способи, як видурити з його кишені гроші, чи то на місцеву школу, чи на підтримку парку, під приводом так званої "добровільно-примусової" пожертви.  

— Ну як? Що там ці дармоїди? Ти засмучений? — спитала я Назара.  

— Все добре. Я все порішав: тенісний корт для нашого міста не буде зайвим.  

— Що ті нахаби геть розум втратили?  

— Так, легше. Мерія підтримає наш новий проєкт по розважальному центру на Горіховій 35. Не звертай уваги на тих маленьких шакалів. Ми маємо поговорити про більш важливу справу...  

— Чекай, я дещо хотіла... — я перевела подих — я хочу, щоб ти мені допоміг знайти психолога. Я хочу жити нормальним життям. Ти маєш рацію: мені треба поговорити. Досить приховувати правду від самої себе.  

— Га... що?  

— Мені повторити?  

— Ні, я радий за тебе, що ти послухалась  мене. Можу порадити тобі мою однокласницю. Вона не з нашого міста, але тридцять кілометрів для тебе — це не проблема. Та й поліція випише дозвіл на виїзд з міста. Наші адвокати посприяють. Нарешті, ти можеш вибратися звідси. 

— Ні, я не хочу кудись їхати. Мені потрібен тут місцевий.  

— Постривай, не держи мене за дурня. Ти хочеш, щоб я домовився з конкретною людиною, трясця. А я повірив, що ти справді потребуєш розмови з психологом. Не ходи околяса, кажи прямо: хто тобі потрібен і чому, і в яке багно ти знову лізеш?  

— Ну, не сердься. Мені потрібно, щоб ти допоміг мені зустрітися з місцевим священником, який раніше працював психологом. Кажуть, він непоганий. Я обіцяю, що прийду до тебе першою і все розповім, коли дізнаюся, що мені потрібно.  

— Гаразд, але не дуркуй. Не роби те, за що потім мені Петрович зірве шкуру.  

— Обіцяю, дякую. — Я міцно обійняла Назара і цьомнула в щічку.  

— Привіт. — Позаду мене прозвучав чийсь голос. Це був Богдан.  

— Не заважаю? — запитав він.  

— Ні, проходь, — сказала я. — Назар уже йде, в нього багато роботи.  

Назар встав з-за столу, пропустив Богдана за мій стіл. За його спиною він намагався показати щось типу «гарний хлопець, зустрінься з ним, сходи в кіно». Я махнула рукою цьому приколісту: «шуруй», щось типу того.  

— Як справи?  

— Все добре, — відповів Богдан. — Навчальний рік сьогодні почався. Діти змінилися за це літо. Ти уявляєш, команда по футболу мене слухається.  

«Та, уявлення не маю», подумала я. Він продовжив:  

— Я підміняю тренера в школі. Наш тренер перевівся в обласну команду молодшої ліги, а нового ще не підшукали. Я єдиний, хто розуміється на футболі. Був у збірній ВНЗ.  

— Зрозуміло. Вітаю. Я рада, що в тебе все налагодилось. Може... — я задумалась, але ні — та ні, нічого.  

Телефон на барі задзвонив.  

— Дорогенька, твій телефон, — погукав мене Петрович. «Хух, як вчасно», подумала я. — Секунду, вже йду. Богдане, вибач, робота.  

— Все розумію, не буду заважати, та й мені вже пора. Бувай.  

— Бувай. — Посміхнулась я. Він ішов на вихід, моя посмішка поступово згасала. Щось дивне я відчувала, аж мороз по шкірі. «Що з ним не так?» — цю думку я хочу прогнати з моєї голови. Я підійшла до телефона, який уже зарядився, витягла кабель з розетки і побачила три пропущені дзвінки. Я набрала пропущений номер. Люди за столами, сьорбаючи каву або щось міцніше, добре чули цю розмову. Вона була приблизно такою:

«Вітаю, сестро.  

Як так сталося, що вона зникла? 

Чому ви дзвоните тільки тепер? 

Ні, не треба поліції, я сама знайду Вероніку.  

Вибачте, сестро Маріє, ця руда вже не вперше втікає.  

Як тільки вона з'явиться в монастирі, будь ласка, повідомте мені.  
До зустрічі.»

«Нехай тебе чорти схоплять, Руда, тільки не зараз» — це єдине, що крутилося в моїй голові. Я вдарила телефоном об стіл, і друзки від нього полетіли по всій підлозі за барною стійкою.  
— Проблеми? — спитав Петрович.  
— Ні, я відійду в туалет на хвилинку.  
Я швидко забігла до туалету, зачинила двері, переконавшись, що там нікого немає.  
«Спокійно» — повторювала я собі, дивлячись у дзеркало, відкрила кран, і холодна вода текла на мої руки, що вони аж почервоніли. Я впала на підлогу.  
Скільки я там пролежала, не пам'ятаю, але незабаром почувся стукіт у двері — це був охоронець.  
— Дор, тут така справа, на вході стоїть дівчина, каже, що знайома твоя, вона виглядає як безхатько. Мені її прогнати?  
— Ні, приведи її сюди, тобто в кімнату для робочих.  
— Гаразд — сказав той.  
Я підбігла до барної стійки, на ній вже лежав позбираний з підлоги мій телефон, я його склала — о чудо, він запрацював. Я зайшла в мої контакти й набрала сестру Марію.  
— Вона в мене — сказала я по телефону.   — Я відправлю зараз її до вас, і пильнуйте її, я пришлю людину, вона допоможе приглядати за Рудою.  
— Петрович! — гукнула я його. — Зв’яжись з Анною, нехай приїде сюди негайно і не кажи нікому.