Розділ 2

Дор, нарізаючи хліб на кухні, відчула стукіт у шибку. Це була маленька пташка, яка влетіла в її вікно. «Не до добра це», — подумала вона, запускаючи кавомашину, щоб відігнати моторошні думки зі своєї голови, Дор ввімкнула радіо «Класик», якраз звучав Вівальді «Пори року. Літо», а тим часом вулицями через усе місто мчали поліційні машини. Коли прозвучала остання нота цього шедевру, у її браму постукали. Постукали — це, м'яко кажучи, Лариса просто ломилася. Дор глянула на екран, поправила халат і натиснула на пульті управління. Лариса та група з чотирьох осіб, явно нижче по званню за неї, вбігли на подвір'я. Двоє обійшли будинок, а двоє стояли на вході до будинку.

— Чим можу допомогти? — я спитала, стоячи на ґанку.  
— Хочу запитати про Філіпа Верика.  
— Кого?  
Вона витягла з теки фото. — Ти його знаєш? Працював у колонії, де ти сиділа.  
— А мені що до того? Може, працював.  
— Поглянь! — вона дістала наступне фото. — Так краще?!  
— Якого милого ти мені роботу Джека Різника тикаєш? — з огидою відповіла я.  
— Ви підозрюєтеся у вбивстві Філіпа Верика. Ви затримані. Будь ласка, пройдімо з нами для подальшого розслідування, — поліціянтка звернулася до своїх колег. — Хлопці, треба тут все оглянути.  
— Так! — копи заметушилися по сторонах.  
— Стоп, пригальмуй на повороті! — я різко підняла руку, демонструючи свою впевненість і силу. — Це що за маячня? Ти сюди приперла без ордера і хочеш мені приписати вбивство!  
— Вона права, — сказав Малий. — Капітану це не сподобається.  
— О, у вас хоча б одна людина розумна! — я пильно придивилася до молодого поліціянта, когось він мені нагадував, але пригадати не можу. — Мажор?!  
Поліціянт знітився, але слова не промовив.  
— Точно! Мажор, — я підійшла ближче. — Ти малий сучий пес, як ти попав по той бік кордону?  
— Ви знайомі? — спитала Лариса.  
Поліціянт промовчав.  
— Ще як знайомі, — продовжила я. — Цей малюк винен мені п'ятсот баксів.  
— Я піддався, — сказав Малий.  
— А ти знову за своє, коли програв, то прийми це, — я посміхнулася. — Ти не засвоїв цей урок, ти надалі пуцьвірінок.  
— Послухай, лейтенант, — я звернулася до Лариси. — Ти можеш все оглянути тут, я нічого до цього мертвяка не маю, він ніхто і звати його ніяк. Ключі від машини та гаража в домі, проходь, дивись, що захочеш. — Вони пройшли в будинок. — Ледь не забула, в бібліотеці є сейф і до нього можеш заглянути, він відчинений.  
Лариса взяла ключі від гаража, віддала одному поліціянту, іншому віддала від ауді:  
— А від цього старого пікапа де ключ?  
— Вона не моя. Пікап Назара.  
— Твого хлопця?  
— Можна так сказати.  
На горищі рипнули двері, поліціянт вийняв пістолет з кобури.  
— Спокійно! — сказала я. — Це Назар, він ночує в мене.  
Назар спустився сходами:  
— Що тут коїться?  
— У нас гості.  
— Я дзвоню адвокату. — Він почав шукати свій телефон по кишенях штанів.  
— Руки вгору! Не рухайся! — наставив пістолет поліціянт.  
— Капітан буде в ярості, — додав Малий.  
Малий нахилився до Лариси та нашептав на вухо: «Це Назар, власник ресторану, друг мера, його всі знають, і якщо хтось з журналістів рознюхає, що тут відбувалося, нас розмажуть по стіні».  
Звук колодок гальм старого «Мерседеса» було добре чути з двору. Капітан поліції ввірвався в будинок, він нічого не сказав, але його обличчя почервоніло, очі звузилися, брови зійшлися в одну лінію, утворюючи грізний погляд.  
— Капітан! — з нерозумінням сказала Лариса.  
— Капітан? — запитала я. — Де зірочку посіяв? — я посміхнулася.  
— Що! Ти ще тут?! — не без здивування поцікавився капітан у Лариси. — Вийшли!  
Лариса та її колеги попрямували до машин.  
Капітан із жалем у голосі сказав:  
— Я винен у всьому.  
— Петренко! — гукнув капітан, наздоганяючи Ларису. — Сідай в мою машину, негайно! Малий, забери її авто, зустрінемось у відділку.

Мерседес Тіні мчав дорогою. Лариса тихо сиділа, ледь не ридаючи; всередині неї вирувало море питань. Вона не могла повірити своїм очам, що капітан так захищає цю жінку. Кожна її клітина кричала: «Я щось копнула, носом чую».

Тінь виїхав на об'їзну дорогу, покидаючи місто.  
— Капітан, куди ми? — заїкнулася Лариса.  
Тінь різко пригальмував, змусивши авто видати жахливий рев гальмівних колодок.  
— Тупа курка!  
Лариса витріщила очі на капітана.  
— Що дивишся? Як за десять років роботи в поліції можна все так спартачити?  
— Ви про що?  
— Ти справді не розумієш, чи з мене дурня ліпиш?  
Вона мовчала, приголомшена поведінкою капітана.  
— Петренко, якого ти чорта попхалася до неї?  
— Вона підозрювана, — сказала вже більш впевнено Лариса, — в кишені загиблого ми знайшли книгу з її іменем, вони були знайомі, і тепер він мертвий.  
— Отже, ти вирішила допомогти її адвокатам? — запитав капітан.  
— А?!  
— Це не може бути, ти справді тупа або хочеш такою здаватися. Послухай мене, ти зайшла без дозволу суду та прокурора в її дім, зробила обшук незаконно. Як гадаєш, після цього який прокурор підпише дозвіл на обшук, якщо буде в цьому потреба?  
— А як синяк на шиї жертви, таке гравіювання в неї в саді?  
— Що за гравіювання?  
— Лілія.  
— Зрозуміло, — сказав капітан і продовжив мчати дорогою.  
— Куди ми?  
— Секунду, нам треба проїхати близько кілометра, і все побачиш своїми очима.  
Через три хвилини капітан зупинив авто.  
— Далі пішки, — сказав він і відчинив двері авто.  
Капітан провів Ларису старою дорогою до зруйнованого заводу, де на фасаді ледь-ледь проглядалося таке саме зображення, що було на шиї жертви.  
— Бачиш, це тобі нічого не нагадує? Ну, давай біжи до власників, можливо, вони вбили, а може... — він підкотив рукав, — ...мене ще арештуєш. Нумо, веди всіх, хто пов'язаний з цим малюнком, — він показав на малюнок на фасаді будинку. — Якщо ти хочеш її посадити, то знайди реальні докази.  
— Вона вбила одного з наших.  
— Припини це, мені нецікаво. Я хочу бачити докази. Схоже, ти ще досі не зрозуміла, я не буду руйнувати чиєсь життя, бо ти щось там собі придумала.  
— Ви захищаєте вбивцю!  
— Знайди докази! — він відвернувся, намагаючись приховати своє розчарування.