Частина Друга. Правила  Розділ 1

…23 серпня у свій дводенний вихідний напередодні Дня Незалежності охоронець місцевої школи №3 разом зі своїм двоюрідним племінником вирушили на рибалку. Туман ще не розвіявся, коли Сем побачив у заплаві річки серед гілок та сміття щось дивне. Спершу він подумав, що це відлякувач для птахів, що ставили рибалки, щоб вони не крали рибу із сіток. Він взяв палку, перевернув — це не був набитий соломою чоловічок.

Річка тече повільно, з темною, майже непрозорою водою, що відбиває сірі хмари на небі. Її береги поросли високою, густою травою та вербами, що хиляться у воду. Її річище вже роками не чистили: місцева влада дбала за річку в самому місті, але за містом усе було в плачевному стані. Тіло ніколи б не знайшли, якби не ці двоє.

— Ми тут рибалили, — сказав Мирон до Тіні, — і ось таке, — він показав на тіло.

— Перестань знімати! — Мирон викрикнув до Сема.

Тінь оглянув берег, наказав своїм підлеглим опитати цих двох та відвести до домівок. Лариса, молодша слідча, приїхала через двадцять хвилин. Побачивши свого сина, вона до смерті перелякалася.

— Малий, — звернувся Тінь до свого підлеглого, — сфотографуй усе, я хочу кожну деталь, що тут є, — він обвів рукою місцевість навколо тіла. — Фото на столі хочу бачити вже сьогодні. Ларисо, прослідкуй усе як слід, мені треба в мерію. — Він сів у свій старий «Мерседес» та поїхав.

Тіло після первинного огляду вже було в морзі. Коронер ретельно оглянув та зробив свої висновки. Не встиг він дописати висновок, як тут вже Лариса:

— Філіп Верик, сорок три роки, вибиті всі зуби, сильне зневоднення, сепсис, мені читати все?

— Причина смерті?

— Написав: сепсис, що ще?

— Можна? — вона підійшла до тіла. — А ця рана?

— Ця колота рана від гострого предмета, але не від цього він помер. — Він підійшов ближче до тіла, показав на рану. — Ось, глянь, бачиш цей слід? Рана триденної давнини, майже загоїлася, що дивного? — Він відхилив голову небіжчика. — Бачиш цей відбиток? Було завдано специфічним лезом, і це гравіювання відбилося на шкірі, я б сказав, що це старовинний кинджал, тепер такі важко знайти.

— Чому ти так думаєш, можливо, репліка?!

— Ні, частинки сталі, що відкололася, за попереднім спектральним аналізом — це точно не з сучасного сплаву, я точно можу тобі сказати.

— Гаразд, а капітану я що маю сказати? Розтин коли закінчиш?

— Не можна, — накрив він тіло. — Завтра буде судмедексперт, наказ зі столиці.

— Хто?

— Не знаю, кажуть, колись він тут працював. А ледве не забув, в кишені штанів я дещо знайшов, — він відкрив коробку з речовими доказами, в файлику була книжка, майже повністю промокла від води. — Я дещо розібрав серед цих мокрих аркушів, тут згадується одне ім'я.

— Яке?

— Дор якась Шевченко.

— А срав тебе пес.

— Ти її знаєш? — запитав коронер.

— Ще б пак, місцева знаменитість. А ти ж прийшов до нас працювати недавно, коли я сюди перевелася, тут був такий шухер, вона вбила одного з наших, сидить ще, напевно, — вона взяла телефон, передзвонила. — Ні, вийшла майже місяць тому, о, тут вже цікаво.

Коронер передав документи Ларисі, вона пішла до виходу, на секунду зупинилася:

— Його очі — це птахи.

— Можливо, — він задумався на секунду. — Розтин покаже.

— Малий, — Лариса звернулася до рядового, — капітан у себе?

Рядовий махнув головою, підтвердивши.

— Можна? — Лариса заглянула в кабінет.

В кабінеті сиділи головний прокурор міста та капітан.

— Так, проходь, будь ласка, будьте знайомі, прокурор Ігор Іванович, — сказав капітан до Лариси. — Ну що, як у нас справи?

— Ось попередній огляд убитого, — Лариса поклала документи на стіл. — Там фігурує одне ім'я, — вона поглянула на капітана.

— Хто, не тягни.

— Дор, якась Шевченко. Я зараз з хлопцями з'їжджу до неї.

— Почекай-но, куди женеш, перед батька в пекло, з'їздить вона, — капітан засміявся.

— Це та, що я думаю? — запитав прокурор.

— Так, — сказав капітан. — Ларисо, не спіши з висновками, а раптом ти помиляєшся, це буде великою проблемою. — Він взяв теку з документами. — Де розтин?

— Чекаємо на судмедексперта, має приїхати зі столиці, кажуть, працював тут колись.

— Віктор?!

— Я не знаю ім'я.

— Не йди до неї, поки не буде реальних доказів.

Лариса вийшла з кабінету, помчала до своєї машини, сіла за кермо.

— Чорт, прокляття! — вона крикнула та вдарила руками об кермо.

Лариса завела машину і рушила, набрала рядового:

— Малий, збери всіх, ми маємо її допитати, я тобі скинула адресу.