Світлана та не прості люди

Світланка з дитинства була дівчинкою самостійною, відповідальною та жалісливою. Тому коли їй виповнилось вісімнадцять вона влаштувалася працювати до ресторану, поєднуючи роботу та навчання. Звичайно вона могла б, як і більшість студентів жити на кошти, що дають батьки та радіти копійчаній стипендії, але... Світланка з дитинства була самостійною, відповідальною та жалісливою, тому працювала та вчилась. Чи було це важко? Так! Але будучи оптимістичним реалістом, вона намагалась в будь-якій ситуації знаходити позитивні моменти. Хоча б постійне недосипання, хтось скаже жах, а дівчина вважає навпаки, бо вона навчилась засинати в будь-якому місці, в будь-який час та в будь-якій позі, а багато ж людей на планеті страждають від безсоння. Через те, що спати хотілось майже постійно, то між їжею та сном, перевага надавалась останньому, а це позитивно відбивалося на фігурі, бо до того, як влаштуватись на роботу, Світланка марно намагалась скинути п'ять кілограмів, які на її думку, були зовсім зайві. А ще економія грошей, бо на фітнес часу вже не було, а кілограми стали зникати.

В селі, де виросла Світланка, жебраків не було. Звісно, були бідні люди та неблагонадійні елементи, які дуже любили випити, але ці люди ніколи не просили дати гроші просто так, вони брались за будь-яку роботу, яку їм пропонували. Чи то скопати город, чи випас худоби, чи заготівля сіна, вони працювали, а як би не витрачали гроші на оковиту, то мали б якийсь статок. А от в місті жебраків було багатенько і це були не прості люди, ой не прості. Біля ресторану де працювала Світланка, таких жебраків було троє: бабуся з палицею, дідусь та двометровий чоловік з дівчинкою років семи. Перші двоє були дуже відповідальні, про таких підлеглих мріє кожен керівник. Не залежно від пори року та погодних умов з німецькою пунктуальністю  о десятій годинні на пост заступав дідусь, а бабуся з'являлась о дванадцятій, по ним навіть можна було звіряти годинники. Вони як ті хижаки, ревниво захищали свої території й не допускали на неї конкурентів, тому зазвичай дідусь просив милостиню на терасі, а бабуся на парковці. І не дай Боже, одному з них хоч на метер зайти на територію іншого. Враз зі знедолених, виснажених та ображених долею людей пенсійного віку вони перетворювались на Майка Тайсона та Мухамеда Алі, де останнім була бабуся, бо частіше вигравала в бійці, мабуть тому, що в неї була перевага у вигряді палиці. Можливо, вони й не навчались в Оксфорді чи Гарварді, та їх заповзятості у веденні бізнесу, випускники цих навчальних закладів заздрили б. А от чоловік з дівчинкою з'являлися періодично, та на не тривалий час. Це зараз Світланка розуміє, що то був бізнес, де зазвичай "жебраки" отримувала за годину більше, ніж дівчина за цілу зміну. А тоді їй було шкода цих бідних людей, які змушені були просити милостиню "на хліб" і навіть сама віддавала їм інколи копійки, що відкладала на проїзд в громадському транспорті.

   Якось в вихідний, вирішила Світланка сходити до магазину, взяла візочок та не квапливо ходила між рядів вибираючи між тим що необхідно і тим що хочеться, а що ще може почекати до зарплати. Йде, а на зустріч їй йдуть двоє знайомих облич - чоловік під два метри та дівчинка років семи. І в цьому не було б нічого дивного, всі хочуть їсти, чому б не купити необхідні продукти саме тут, та й сама Світланка тільки но відійшла від стелажа з вівсянкою, як то кажуть - дешево та ситно. Та перевівши погляд на візочок цих двох, дівчина зрозуміла як же вона була не права. У них в візочку була пляшка шампанського та коробка не дешевих цукерок, які сама дівчина віднесла до категорії "хочеться та навряд чи придбаю". Потім поглянула до свого візочка в якому сиротливо лежала пачка вівсянки, пляшка кефіру та чотири сосиски, потім знову на їх візочок. І ось тоді вона зрозуміла, що вона працює, отримує стипендію та не може собі цього дозволи, а вони... А вони, ой не прості люди "жебраки", ой не прості. З того часу Світланка ніколи не давала милостиню, бо щоразу коли рука тягнулась до грошей, перед очима вставала та картина візочка з цукерками та шампанським.