Історія Саші

Ця історія сталася в Давньому Римі — могутній античній державі. Імперія пережила багато століть, воювала майже всю свою історію, змінювала правителів. Ти, мабуть, із уроків історії пам’ятаєш, що це було розвинене суспільство: різні верстви населення — ремісники, скотарі, ті, хто обробляв землю. Була власна культура, військова школа, безліч філософів тієї епохи, яких і досі цитують у наукових працях. Спадщину великої імперії ми відчуваємо й сьогодні.

Пам’ятаєш наші фото біля Колізею? — Софія кивнула. Вона згадала, як він фотографував її на тлі величезного Колізею, як здійснив її мрію. Вона завжди мріяла побувати в Італії, до історії якої мала пекучий інтерес із дитинства. Саша продовжив, ніжно погладжуючи її руку й дивлячись у стелю, ніби крізь неї:
— Отож, але мало хто знає, що всього цього могло й не бути, адже одна ситуація ледь не зруйнувала велику імперію та звичний устрій.

Причина була проста — римські інженери ще тільки розробляли складні шестерні, аби створити перший будильник. Римляни прокидалися хто й коли хотів, залежно від погоди й настрою, і це серйозно впливало на дисципліну та економіку загалом. Держава вела постійні війни, варвари здійснювали набіги, а тут — кожен прокидається, як заманеться. Жодної дисципліни. Потрібно було навести лад.

Чиновники зібрали раду — слід було обміркувати, як виправити ситуацію, підштовхнути людей до виконання своїх обов’язків, стабілізувати економіку. Старці зійшлися, поміркували, випили кілька бочок вина й вирішили зібрати всіх, хто здатен запропонувати спосіб будити громадян Римської імперії в один і той самий час. Назбирали чимало люду — винахідників, філософів та й просто диваків — усіх, хто погодився запропонувати рішення.

Отак зібрали їх в амфітеатрі, посадили й почали викликати по черзі, — Саша продовжував розповідь, поглядаючи на світанок.
— Першим викликали Діоніса. Рада питає: який вихід із ситуації бачиш? А той і каже: «Пропоную розформувати два піхотні корпуси й наказати їм бити в щити з високої вежі. Звуки розбудили б усіх довкола…» Рада подумала — й покликала наступного. Інший запропонував зібрати дружину, яка б стукала у вікна будинків, але й цю ідею відхилили.

Увесь день рада приймала всіх охочих допомогти — і розумних, і дурнів, інженерів і філософів, — та жодного рішення так і не знайшли. І вже коли всі почали розходитися, якийсь чоловік прорвався вперед і попросив слова — і слово йому дали.

«Я знаю рішення. Завтра я покажу спосіб. Прошу аудієнції вранці». Рада здивувалася.

Вранці перед радою стояв літній чоловік і величезний півень у чоботях.

— Ось, я привів рішення вашої проблеми. Цю гарну птицю я дбайливо виростив і вигодував. Щодня в один і той самий час вона голосно співає. Цей спів будить мене й мою родину, тож ми працьовиті й маємо успіх у справах наших. — Великий півень у шкіряних чоботях примружився й подивився на чоловіка. Той продовжив: — Я пропоную домовлятися з ним, а не зі мною. Як вирішите — так і буде.

Старійшини переглянулися. В залі повисла тиша. Праворуч десятки старців у дорогих шатах лежали на почесному місці, а посеред зали стояли бідний чоловік і величезний півень заввишки з півтора метра.

І тут один із них заговорив:
— Диво дивне… Чи правда, що ти щоранку в один і той самий час співаєш свою пісню? — Півень кивнув.

Підвівся другий і додав:
— Клюєш зерно казенне, від’ївся на чотири пуди, ще й чоботи власні маєш — буде тобі велено справу робити важливу. — Старець вказав пальцем на величезного півня й уважно поглянув на раду. Усі мовчали. Він продовжив:
— Якщо зробиш так, щоб люди щоранку прокидалися в один і той самий час, — отримаєш нові чоботи та зможеш ходити де заманеться й клювати все, що схочеш. — Старійшина ще раз глянув на півня, на чоботи й поправився: — Не літати, а скоріше ходити. Отож, якщо впораєшся — отримаєш імператорську грамоту, щороку нові чоботи й зерно для всього твого роду до кінця днів.

Величезний півень кивнув і зашагав геть, гучно тупцяючи чоботами по підлозі. Слідом за ним вийшов і чоловік.

З того часу півні співають щоранку, бо це їхня робота — такий в них обов’язок ще з античних часів, Софіє. Вони вже не такі великі, та й гарантія на чоботи давно скінчилася. Але пташки з покоління в покоління передають цю історію й сумлінно виконують свою справу, отримуючи за це своє зерно. Негласний закон, ти що, не знала? — Саша повернув голову й подивився на Софію. Вона усміхалася, притискаючи його руку до себе.

— Ні, я не чула цієї історії… але тепер буду знати… — Її голос звучав тихо, очі ледь відкривалися, а повіки ставали важкими… Гарна жінка засинала.

Надворі вже вкотре закричав півень, та вона навіть не поворухнулася… Вона тихо дихала, поринувши в сон, а її чорне волосся розкішно лежало на білій подушці, освітлене першими променями вранішнього сонця.