Новий знайомий

  Надворі звечоріло, тихо падає сніг і вітер кружляє сніжинки у танку.
  У темряві тільки і видно блиск крижинок та теплі вогники з віконець будинків.
  Якщо уважно подивитися, у одному з віконець можна побачити, як вмощується у своє ліжечко маленький хлопчик. У нього русяве волосся, карі очі з довгими віями і така чудова усмішка, що від неї розквітає все навкруги.
  Це наш Іванко. Він дуже великий фантазер і розумничок. Після багатого на пригоди дня, він з насолодою повертається на бочок і закриває очі, щоб гарненько відпочити та  побачити солодкий сон.

  -Іване! Іване! – почувся тихий голос.
  -Хто це? Хто мене кличе? – злякався хлопчик.
  -Іванчику! Допоможи мені! – продовжив хтось жалібно зазивати.
   -Як же я тобі допоможу, коли не знаю хто ти і що з тобою трапилося? – здивувався Іванко. - От я тебе зараз знайду, хто б ти не був, і дам тобі на горіхи за те, що заважаєш мені спати!
  -Не злися, Іване, я у шафі ховався, але за щось зачепився. Тепер не можу вибратися звідси. Звільни мене, будь-ласочка і я тобі все-все розкажу. – знову почувся тихий голос.

  Іванко виліз з-під ковдри і набрався сміливості, адже не кожного дня тебе кличе з шафи якийсь голос і просить про допомогу. Це дуже дивно, але все ж таки він вирішив відкрити шафу і все там перевірити.
Коли хлопчик відчинив дверцята, до нього визирали благаючі очі маленького, розміром наче з мізинчик, чоловіка.

  -Оце так! Гном! Та ти ще й розмовляєш! – Іван був приголомшений такою несподіваною знахідкою. Та що там, йому просто забракувало слів і ніяк не вірилося, що це з ним відбувається насправді. 
  Гномик, до слова, виглядав дуже кумедно. На ньому був синій каптан, обшитий золотом, такі ж сині шаровари, капелюшок виглядав, наче корона з ягід і смерекових гілок, у лівому вусі виднілась золота сережка, а родзинкою його образу були довгі та чудернацьки закручені вуса.
  Чоловічок зачепився за ґудзик на одежині і не міг навіть поворухнутися.
  -Ти що, якийсь король гномів? – вже не боявся, а відверто посміювався Іванко.
  -Не добре сміятися з чужого горя. – сказав ображено чоловічок. – Допоможи мені вибратися і про все дізнаєшся.
  Коли дивний гість опинився у безпеці, він виліз на ліжко, присів на обшиту хутром подушку і почав свою розповідь.

Для початку, що було б ввічливо з мого боку, я хотів представитися. Мене звати Захар Метелиця! Я ельф, а якщо точніше сказати – казковий ельф!