Корінь людського болю (1920-ті роки)

На Поділлі весна 1920 року видалася важкою, як совість грішника. Поля стояли несіяні, а по шляхах, куди не глянь, — то курява від кінських копит, то тихий плач за померлими. У самому серці Шаргорода, де колись шуміли ярмарки, тепер панувала тривожна пустка.
Саме в цей час, у старій будівлі з низькою стелею, почала своє життя лічниця. І був там господар — лікар Горбик. Людина він був мовчазна, наче та криниця, що глибоко ховає свою воду. Обличчя сухе, випечене безсонними ночами, а в очах — стільки жалю, що хопило б на весь повіт.
Одного вечора, коли сонце вже сідало за Мурафські пагорби, до Горбика прийшов дід Опанас, старий коваль, чия спина вже давно зігнулася під тягарем літ.
— Чи приймаєте, панотче-лікарю? — спитав дід, знімаючи шапку біля порога.
— Заходь, Опанасе. Хіба ж я коли двері зачиняв? — Горбик відірвався від записів. — На що скаржишся?
— Серце, лікарю… Наче хтось гарячим гвоздиком штрикає. Та й у селі люди кажуть — ви один на всю округу лишилися. Страшно нам. Як не стане вас — то до кого йти?
— Доки смерть мене не знайде, Опанасе, доти буду тут. Але важко... Одних рук мало, коли горе рікою ллється.
Горбик встав, підійшов до вікна. Він знав: за цим старим парканом чекають сотні таких Опанасів. І він був для них — і законом, і богом, і останньою надією.Минуло п'ять літ. Бог почув молитви Горбика чи, може, час такий настав, але лічниця почала оживати. Вже не один лікар ходив коридорами, а одинадцятеро молодих, палких душ приїхало на поміч.
— Ну що, колеги, — казав Горбик на першій спільній нараді, поправляючи старе пенсне. — Тепер нас ціла громада. Маємо сімдесят п’ять ліжок. Це не просто меблі — це сімдесят п’ять людських життів, за які ми з вами перед небом відповідаємо.
Молодий лікар на прізвище Іваненко підвівся:
— Пане завідуючий, та ми ж і вдень, і вночі готові! Тільки б ліків хоч трохи більше…
— Ліки будуть, — відповів Горбик. — А поки — серце своє замість ліків давайте. Бо людина в Шаргороді така: їй слово добре іноді дорожче за мікстуру.Настала ніч, довша за вічність. Війна. Шаргород стогнав під чоботом окупанта. У гетто, де люди тулилися один до одного, наче колоски в перев'язаному снопі, з'явився найстрашніший ворог — висипний тиф.
У бараку, де повітря було густим від лихоманки, шепотілися двоє лікарів. Їхні обличчя були білішими за халати.
— Нам не дозволять вийти за дріт, — мовив один.
— А ми й не вийдемо. Ми тут лишимося, з ними, — відповів інший.
Сформували вони групи. Обходили хату за хатою. Дванадцять лікарів — мов дванадцять апостолів мучеництва — не склали рук. Вони бачили, як смерть забирає друзів, але йшли далі.
— Випий, дитино, це вода чиста… — шепотіла медсестра, схиляючись над хворим, знаючи, що завтра і сама може не встати.
У ту зиму вони згоріли. Всі дванадцять. Але тиф відступив, наче злякався такої величі духу. Шаргородська земля прийняла їх мовчки, а вітер над могилами ще довго співав про їхній подвиг.Сонце над Шаргородом у двадцятих роках вставало заспане, червоне, наче очі лікаря Горбика після безсонної ночі. Містечко, затиснуте між пагорбами, жило своїм тривожним життям: десь скрипів віз, десь чути було далеку пісню, а біля низенької будівлі лікарні вже з досвітку збирався люд.
​І. Гіркий хліб першопрохідців (1920–1924)
​То були часи, коли медицина трималася не на наказах, а на одному лише сумлінні. Горбик заходив до своєї «резиденції» — три кімнати, білені вапном, де пахло не стільки ліками, скільки вірою в диво.
​— Пане лікарю, — звертався до нього старий фельдшер, протираючи засмальтований стіл, — знову порошки закінчилися. Чим будемо лихоманку гонити?
— Тим, що Бог послав, Якимовичу, — зітхав Горбик. — Пиши: корінь алтею, сушена ромашка... та слово добре. На нього в нас лімітів немає.
​Люди йшли до нього звідусіль. Не було тоді машин, не було телефонів. Привезуть на підводі побитого життям селянина, покладуть на соломі під стіною — і чекають. А Горбик вийде, витре руки об білий, чистий рушник і дивиться: у того очі жовті від болячки, у того рана застаріла.
​— Ти чого чекав три дні, дурню? — гримав він на молодого хлопця з Мурафи.
— Та думав — перейде, панотче... Робота ж у полі.
— Робота не втече, а от душа — може. Лягай, будемо різати, поки гангрена не з’їла.Аж ось настав 1925 рік. Шаргород почав мінятися. Звідкись із великих міст, через терни та перешкоди, почали прибувати нові обличчя. Одинадцятеро молодих лікарів ступили на цю землю, принісши із собою запах столиці та свіжі знання.
Уже не три кімнати — а чотири установи! Вже не солома під стіною — а сімдесят п’ять ліжок, застелених грубим, але чистим полотном.
— Ну, колеги, — Горбик обводив поглядом молодих спеціалістів, — тепер ви не просто лікарі. Ви — стіна. За вашими спинами Шаргород. Бачите ці ліжка? Кожне з них — це чиєсь батько, чиясь дитина. Не дай вам Боже заснути, коли там хтось стогне.
Тридцяті роки принесли нові виклики. Почалася колективізація, голод підступав до хат, а з ним — і нові хвороби. Лікарня стала справжнім прихистком. Люди йшли туди не тільки по ліки, а й за порятунком від відчаю. Горбик уже мав сивину на скронях, але голос його залишався таким же міцним.
— Що, Степане, знову живіт крутить? — питав він виснаженого чоловіка.
— Крутить, лікарю... Від лободи, мабуть.
— Не від лободи, а від недолі нашої, — тихо відповідав Горбик, виписуючи рецепт на останні краплі настоянки.
Він знав: ці стіни бачили стільки сліз, що ними можна було б Мурафу наповнити. Але бачили вони й інше — як людина вставала на ноги, як перший крик немовляти розривав нічну тишу, і як надія знову оселялася в очах зневірених.На дворі стояла засушлива осінь 1932-го. Пилюка на вулицях Шаргорода була такою густою, що здавалося, ніби саме повітря посіріло від горя. Лікарня на той час уже зміцніла, розширилася до 75 ліжок, але й нужди прибавилося вдесятеро.Лікар Горбик сидів біля вікна, протираючи спиртом старий пінцет. Навпроти нього мостився молодий випускник медичного інституту — Максим, хлопчина з палкими очима та ще не обвітреним життям обличчям.
— Миколо Степановичу, — тихо почав Максим, — знову з району приїздили. Питають, чому ми «куркульських» дітей у стаціонар кладемо. Кажуть, треба класову пильність тримати.
Горбик повільно підвів голову. Окуляри блиснули в світлі каганця. Його голос був тихим, але важким, наче камінь-пісковик.
— Слухай мене сюди, хлопче. Ти присягу кому давав? Райкому чи життю людському?
— Та життю ж...
— То отож. Запам’ятай раз і назавжди: для смерті немає куркулів чи наймитів. Є тільки біль і надія. Коли дитина задихається від крупу, вона не питає, скільки в батька десятин землі було. Вона просто хоче жити. І поки я тут головний — лікарня буде островом, де закон один: врятувати кожного, хто переступив поріг.
Горбик підвівся, підійшов до Максима і поклав важку руку на плече.
— Ти не бійся. Якщо прийдуть знову — кажи: «Горбик наказав». Моя спина широка, я витримаю. А ти йди до четвертої палати, там хлопчик з Лозової зовсім поганий.Ближче до опівночі під ганок підлетів віз. Коні були в милі, а візник, молодий здоровань, мало не вибив двері.
— Лікарю! Дружина! Помирає, мабуть... Первісток у нас, а воно ніяк!
Вийшов Максим. Руки трусилися, але в пам'яті звучав спокійний голос наставника. У маленькій кімнатці, освітленій лише двома свічками, почалося таїнство.
— Ну, голубко, тужся, — шепотів Максим, витираючи піт з чола. — Ще трохи. Весь Шаргород на тебе дивиться.
За стіною, у темному коридорі, ходив Горбик. Він не заходив — давав молодому самому відчути цю вагу. Тільки коли почув перший хрипкий крик немовляти, що розірвав тишу тридцятих років, старий лікар усміхнувся в густі вуса.
— Живий... — видихнув батько під вікном.
— Живий, — відповів Максим, виходячи на ганок. — Козак народився. Шаргородський козак.Весною 1934-го лікарі та медсестри вирішили посадити навколо корпусів сад. Горбик сам приніс кілька саджанців яблунь.
— Навіщо це вам, Степановичу? — питали люди. — Часи ж які непевні.
— Саме тому й треба садити, — відповів він, притоптуючи землю навколо коріння. — Люди прийдуть сюди з болем, побачать цвіт — і серце відтане. Лікарня — це не тільки стіни й бинти. Це дух. Якщо тут буде красиво — то і хвороба швидше відступить.
Ті яблуні пізніше бачили все: і жах окупації, і велику відбудову Місюри. Вони стали живим літописом Шаргорода, міцно тримаючись корінням за подільську землю, як і ті лікарі, що не зрадили свого покликання.Сонце сорок першого року не гріло — воно палило тривогою. Коли німецький чобіт ступив на бруківку Шаргорода, містечко заніміло. Але хвороби не знають окупації, а смерть не питає дозволу у комендатури. Найстрашніше випробування для лікарні почалося тоді, коли за колючий дріт гетто ввійшов невидимий кат — висипний тиф.Зима 1942 року видалася лютою. Сніг замітав тісні вулички гетто, де в кожній хаті тулилося по кілька родин. Холод, голод і воші зробили свою справу. Тиф спалахнув, наче пожежа в сухому степу.
У кабінеті при лікарні, де колись Горбик пив чай із медом, тепер панувала крижана тиша. До гурту єврейських лікарів, що були зігнані в гетто, звернувся старший із них — сивий чоловік із тремтячими, але чистими руками.
— Колеги, — мовив він, дивлячись у вікно на засніжений дріт. — Німці не дадуть ліків. Вони чекають, поки тиф зробить за них їхню роботу. Якщо ми не підемо в хати — весною тут не залишиться нікого.
— Але ж ми самі... без сироватки... це смерть, — прошепотіла молода медсестра.
— Ми давали присягу, — відповів старий. — Шаргород дивиться на нас. Хто, як не ми?Того вечора було сформовано медичні групи. Вони не мали нічого, крім окропу, шматка мила та безмежного співчуття. Вони заходили в підвали та на горища, де люди марили в гарячці.
— Тіше, мамо, тіше... — шепотіла лікарка, схиляючись над хворою жінкою. — Ось, випийте водиці.
Вона знала, що воша, яка несе смерть, уже може бути на її халаті. Вона бачила, як її колега, лікар Рубінштейн, вчора почав кашляти, а сьогодні вже не зміг підвестися. Але вона йшла далі.
Це був справжній фронт без пострілів. Дванадцять лікарів — чоловіків і жінок — щодня виходили на цю битву. Один за одним вони почали згасати. Обличчя їхні ставали прозорими, погляд — далеким, але до останнього подиху вони перевіряли пульс у своїх пацієнтів.До кінця епідемії дванадцять білих халатів залишилися лежати в шаргородській землі. Вони загинули від тієї самої хвороби, з якою боролися. Але сталося диво: тиф, що мав викосити все містечко, захлинувся. Він зупинився на порозі лікарень, бо його зупинили тіла цих дванадцяти героїв.
Коли Шаргород звільнили, старі люди казали, що ті лікарі стали ангелами-охоронцями лікарні. Кажуть, що в тихі ночі в старих корпусах і досі можна почути тихий шелест крохмалених халатів — то дванадцять праведників роблять свій вічний обхід, оберігаючи сон хворих.Після війни Шаргород стояв у вирвах, але лікарня дихала. Вона вистояла завдяки тим, хто вижив, і пам’яті про дванадцятьох загиблих від тифу колег. У 50-х та 60-х роках медичне містечко почало набувати нових рис під орудою Степана Антоновича Маяковського та Павла Єфремовича Барана. Але справжня «золота доба» будівництва почалася пізніше.У 1974 році на поріг лікарні ступив Микола Миколайович Місюра. Це був чоловік із поглядом, що бачив крізь стіни, і волею, що могла зрушити гори.
— Ну що, громадо, — мовив він на першій зустрічі з колективом, серед якого були вже досвідчені медсестри та лікарі. — Старі стіни — то добре, вони історію пам’ятають. Але Шаргороду потрібна поліклініка, де не буде тісно ні дитині, ні старому. Ми збудуємо таку лікарню, про яку все Поділля говоритиме.
Серед присутніх була молода лікарка Тетяна Сорочинська, яка тоді ще й не здогадувалася, що згодом сама очолить цей заклад на довгі роки. Вона бачила, як у Місюри горять очі, коли він розгортав перші креслення.Будівництво нової поліклініки на 375 відвідувань за зміну стало справою всього міста. Микола Миколайович проводив на будові більше часу, ніж у кабінеті.
— Миколо Миколайовичу, — підходив до нього виконроб, — ліміти на цеглу вичерпані, область каже чекати до наступного кварталу.
Місюра лише поправив кашкет і глянув на недобудований третій поверх.
— Чекати — то не про нас. У нас люди в чергах під дощем стоять. Сідай у машину, поїдемо «вибивати». Якщо треба — до самого міністра дійду, а Шаргород з новою лікарнею буде!
І таки доходив. Його знали в усіх кабінетах Вінниці та Києва як людину, якій неможливо відмовити, бо просив він не для себе — для людей.Лікарня була як один вулик. Окрім лікарів, велику роботу тягнули на собі медсестри та обслуговчий персонал. Кожен знав свою справу. Поруч із Місюрою працювали віддані фахівці, які закладали фундамент сучасної багатопрофільної лікарні.
— Тетяно Володимирівно, — звертався Місюра до Сорочинської, — ви бачите цей корпус? Тут буде сучасна діагностика. Ми маємо вчити молодь так, щоб вони не боялися складних випадків.
Саме в ці роки формувався той кістяк колективу, який пізніше, у важкі 90-ті та 2000-ні, не дасть закладу занепасти. Це були люди, для яких білий халат був не просто формою, а символом чистої совістіКоли в середині дев'яностих велика держава розлетілася на шматки, а гроші знецінилися швидше за осіннє листя, Шаргородська лікарня опинилася на роздоріжжі. У 1995 році, після величі епохи Місюри, тяжку ношу керівника прийняла Тетяна Володимирівна Сорочинська.Зима 1996-го. У лікарні було холодно, ліміти на опалення обрізали, а зарплати медикам затримували місяцями. Тетяна Володимирівна йшла коридором, де колись Місюра мріяв про «столичний рівень».
​— Тетяно Володимирівно, — зупинила її в коридорі старша медсестра, — у нас у терапії залишилося всього дві ампули знеболювального. А на ранок — ще три пацієнти з Мурафи...
​Сорочинська зупинилася, поправила халат.
— Пишіть запит на район, а я зараз поїду до місцевих фермерів. Будемо просити, будемо міняти, але хворі порожніх шприців не побачать.
​Вона була не просто головним лікарем, вона була берегинею. Саме в цей період, коли все навколо руйнувалося, вона зуміла зберегти колектив. Люди не розбіглися, бо бачили: їхній керівник б’ється за кожну койку, за кожен літр пального для «швидкої».Поряд із Тетяною Володимирівною працювали справжні титани. Хірурги Шаргорода — люди з золотими руками і залізними нервами. Одним із тих, хто згодом взяв на себе відповідальність за заклад, був Леонід Петрович Маркевич.
У 2005 році він очолив лікарню. То був час перших серйозних реформ, коли треба було не просто виживати, а впроваджувати нові технології.
— Леоніде Петровичу, — казали йому колеги в операційній, — техніка стара, інструменти зношені...
— Руки у вас не зношені! — відповідав Маркевич. — Ми маємо оперувати так, щоб вінницькі професори дивувалися.
Він керував закладом до 2011 року, передавши естафету знову Тетяні Сорочинській, яка повернулася на пост, щоб завершити розпочаті перетворення.У 2014 році, коли Україна здригнулася від подиху війни на Сході, Шаргородську лікарню очолив Віталій Васильович Чорний.​Сьогодні Шаргородська міська лікарня — це вже не та маленька земська лічниця Горбика. Це потужний механізм. Поліклініка гуде, наче вулик: 375 відвідувань за зміну — це сотні людських доль щодня.
​Віталій Васильович заходить до хірургічного відділення. На стіні — графік операцій.
— Скільки сьогодні? — питає він.
— Сім планових, три ургентних.
— Добре. Виходимо на темп. За рік маємо закрити понад 1600 втручань. Люди чекають допомоги тут, у Шаргороді, а не десь у столицях.
​Він дивиться у вікно на ті самі яблуні, що садив колись Горбик, на корпуси, які вибивав Місюра.
​— Знаєте, колеги, — каже Чорний молодим інтернам, — колись тут було 11 лікарів на весь повіт. Сьогодні у нас найсучасніше обладнання. Але пам’ятайте: апарат не лікує. Лікує серце. Як у тих дванадцяти, що від тифу полягли, але людей не кинули.Цей роман був би неповним без тих, на кому тримається весь невидимий, але такий важливий лад лікарні. Справжнє господарство — це не лише звіти, це залізні нерви та золоте серце. Додамо до нашої саги розділ про людину, без якої робота лікарів була б просто неможливою.Якщо лікарі — це серце лікарні, то господарська частина — це її надійний тил. І тримає цей тил на своїх плечах Олена Заніцька — жінка, яку в коридорах називають не інакше як «наша золота душа».Ще сонце не встигло розігнати туман над Шаргородськими ярами, а ключі в руках Олени вже тихо видзвонюють свою незмінну мелодію. У неї не один склад, і не два — а цілих три світи, кожен з яких вимагає ока та догляду.
— Оленочко, — біжить назустріч кухарка, — треба продукти приймати, машина під’їхала!
— Вже йду, рідна, вже відчиняю, — спокійно відповідає Олена.
Перший склад — продовольчий. Тут пахне свіжим хлібом, крупами та тим домашнім затишком, який так необхідний хворим. Олена знає кожний мішок, кожну банку. Вона стежить, щоб усе було свіжим, щоб ніхто не лишився голодним, бо знає: добре слово лікує душу, а добра каша — тілоТільки-но розібралася з продуктами — уже кличуть на другий склад, господарчий. Тут у неї все «по поличках»: від білосніжної постільної білизни до останнього гвинтика. Господарство велике, лікарня багатопрофільна, і Олена — як той диспетчер, що має передбачити все наперед.
Але є в неї і третій склад — особливий. Там стоїть списана техніка. Для когось то просто старе залізо, а для Олени — то історія. Вона пам’ятає кожен апарат, який ще вчора допомагав рятувати життя. Вона обходить ці ряди, наче старий сад, витираючи пил з того, що вже відслужило своє, але все ще зберігає тепло рук лікарів Місюри та Сорочинської.Олена Заніцька майже не знає, що таке вихідні. Коли Шаргород відпочиває, вона все одно на посту.
— Олено, та відпочинь хоч трохи, — кажуть їй подруги.
— Та як же я відпочину? — всміхається вона своєю доброю посмішкою. — Там же в лікарні люди. Хтось ковдру попросить, комусь терміново мийний засіб треба... Все ж на мені.
Вона — людина скромна, не любить гучних слів. Але Віталій Васильович Чорний знає: поки Олена на складах — у лікарні буде лад. Вона не просто комірник, вона — справжня подруга для кожного в колективі. Її слово розрадить у важку хвилину, а її невтомна праця створює той самий фундамент, на якому тримається вся медицина Шаргорода.
Коли ввечері Олена нарешті зачиняє останній замок і втомлено зітхає, вона знає — день прожито не дарма. Бо за кожним звітом, за кожною виданою ковдрою чи пакунком цукру стоїть чиєсь врятоване здоров’я та спокій великої лікарняної родини.Лютий 2022-го видався холодним і колючим. Коли перші вибухи відлунали десь далеко на горизонті, Шаргородська лікарня не завмерла — вона згрупувалася, наче живий організм перед ударом. Віталій Васильович Чорний зібрав колектив у тому самому фоє, де колись Місюра мріяв про мирний розвиток.
​— Часи настали важкі, колеги, — голос головного лікаря був спокійним, але в ньому відчувався метал. — Тепер ми — тил, який має працювати за двох. Кожен на своєму місці.Для Олени Заніцької війна почалася з нескінченних дзвінків та стукоту в двері складів. Тепер її три склади стали стратегічними об’єктами. Треба було не просто видавати продукти чи господарчі товари — треба було створювати запаси, про які раніше й не думали.
— Оленочко, — забігали дівчата з кухні, — що там з борошном? А олія?
— Все є, дівчата, все під контролем, — Олена витирала піт з чола, перевіряючи списки.
Вона працювала майже цілодобово. Вдень — приймала гуманітарну допомогу, що почала стікатися звідусіль, вночі — сортувала медикаменти та постіль для переселенців, які почали прибувати до Шаргорода, рятуючись від вогню. Її склади з «хозтоварами» перетворилися на вузли порятунку. Коли в лікарні з’явилися перші родини з Харкова та Бучі, саме Олена знаходила для них і теплі ковдри, і затишне слово.
— Ти ж не залізна, Олено, — казала їй найкраща подруга, приносячи гарячий чай прямо на склад. — Сядь хоч на хвилину.
— Нема коли сідати, — усміхалася Олена втомлено. — Там дітки в коридорі плачуть, треба подушки знайти м’якіші. Як я сяду, коли в людей світу в очах немає?​В операційних блоках робота не зупинялася ні на мить. Хірурги оперували, коли над містом вили сирени. Віталій Чорний особисто стежив, щоб генератори були напоготові, щоб кожен лікар знав свій алгоритм дій у разі затемнення.
​— Працюємо, — коротко кидав він колегам. — Ми не маємо права на страх.
​Лікарня стала прихистком для тисяч переселенців. У коридорах, де раніше панувала медична тиша, тепер було чути дитячий сміх крізь сльози та розмови людей, що втратили все. Медсестри ставали психологами, а Олена Заніцька — доброю феєю, яка з-під землі діставала необхідне: від дитячого харчування до запчастин для зламаної техніки, що знову ставала в стрій.Війна 2022 року нагадала Шаргороду подвиг тих дванадцяти лікарів з гетто. Це та сама кров, те саме покликання. Колектив згуртувався навколо Віталія Чорного, Тетяни Сорочинської та інших досвідчених лікарів.
Шаргородська лікарня стала символом незламності Поділля. Кожна з тих 1600 операцій на рік тепер сприймалася як акт опору ворогу. Кожен виданий Оленою рулон бинта чи буханка хліба були цеглинками в мурі нашої перемогиСьогодні, коли війна все ще триває, Шаргородська лікарня стоїть міцно. Олена Заніцька так само відмикає свої три склади на світанку, Віталій Чорний робить обхід, а лікарі рятують життя.
Це історія про те, що навіть у найтемніші часи знаходяться «золоті люди», які своїм світлом розганяють темряву. Імена Горбика, Місюри, Сорочинської та Заніцької тепер назавжди вписані в одну велику книгу життя міста, яке не здається.