Історія без кінця

Найкраще повернення в

минуле - це ваша пам’ять. Ніколи не

робіть спроби повернутись туди

фізично. Це можливо, але

небезпечно.

Ян Станіславський

Історія без кінця.

Осінь була в самому розпалі. Опале листя приємно хрустіло під ногами. Наполовину оголені дерева, переливаючись різнобарвними фарбами, мовчки спостерігали за перехожими. Люди не спішили. Вечоріло і вони прогулювались по, застелених золотим килимом, алеях парку.

Кирило сидів на лаві і насолоджувався передвечірньою тишею. Здавалось, що минула ціла вічність з того часу, коли він був тут останній раз. Цілий рік… Вони разом збирали в парку кольорове листя і складали з нього барвистий букет. Віка так любила осінь. А потім вона просто зникла. Нічого не пояснюючи, пішла від нього.

Хлопець давно вже старався не думати про це. Та тут в парку спогади мимо волі заполонили його думки. Він згадав, як прийшовши з роботи, не побачив її вдома. Лиш великий букет роз на столі і відкритка між пелюстками, написана почерком Віки: «Це букет від мого самого коханого, милого, єдиного. Ми будемо завжди разом. Там де він, там і я». Кирило не хотів вірити в побачене. І зрозуміти теж не міг. Вона пішла до того, хто подарував квіти? Але навіщо було залишати їх тут? Мабуть просто поспішала – єдина відповідь яка залишалась. Поспішала, щоб не зустрітись з ним і нічого не пояснювати. В кімнаті він не побачив ні її парфумів, ні прикрас. Навіть великий плюшевий песик зник і … документи. Кирилу не хотілось вірити, але факт був фактом.

Пройшов рік. Рана здавалось би вже загоїлась. Та все не так просто… От згадалось знову. Кирило, докуривши цигарку, глибоко зітхнув, піднявся і попрямував до станції метро. «То все в минулому, - думав він. – Не потрібно його перевертати знову і знову». Але думки прогнати не виходило ніяк. Він бачив перед собою обличчя Віки наче наяву. Немов вона була поряд. Хотілось вірити, що доля ще зведе їх колись. Тоді він просто, без образи, розпитає про все. І можливо почує відповідь.

Ескалатор опустив його на підземний вокзал тоді, коли електричка показала вже свій останній вагон. Прийшлось зачекати наступну. Кирило стояв в самому кінці перону і спостерігав за пасажирами, які поволі заповнювали посадочну площадку. Він, потім згадуючи цю мить, не зміг відшукати пояснень тим відчуттям, які заставили його оглянутись. Та й чого йому було оглядатись. Він стояв, здавалось, в самому кінці і за ним вже не повинно було бути нікого. Та Кирило повернувся і побачив постать в світлому плащі і широкополому капелюхові. Високий чоловік привітно помахав йому рукою і усміхнувся. «Дивний чоловік, - подумав хлопець. - Для чого там стояти. Останній вагон зупиняється далеко попереду».

Під’їхала електричка і Кирило зайшов в крайні двері. Підійшовши в кінець вагону, він подивився через скло на перон. Чоловік в плащі стояв, наче на щось вичікував. Прогриміло механічне «Обережно, двері зачиняються» і поїзд рушив. Кирило не міг відірвати погляду від незнайомця, ніби повинно було щось статись. І він не помилився. Лиш вагон рушив, як загадковий чоловік зробив крок вперед. В сторону ями з залізною колією. І зник. Просто зник. Розтворився в повітрі. Кирило оглянувся. В вагоні в цю пізню годину було декілька пасажирів і всі були зайняті собою. Хтось їхав з заплющеними очима, хтось читав газету, а інші втупились в свої гаджети і для них не існувало більш нічого, окрім екрана. Хлопець розвернувся знову до вікна і поглядом провів те місце, де ще недавно стояв чоловік. Йому не хотілось вірити в побачене, але він був при повній свідомості. Незнайомець стояв там. Плащ, капелюх, усмішка…

Вдома Кирило заварив каву і, попиваючи її біля вікна, курив сигарету за сигаретою. Він ніяк не міг прийти до себе після побаченого. Не було ніяких пояснень тому, що відбулось на його очах.

Наступного дня справи на роботі не клеїлись зовсім. Його неуважність навіть помітили колеги, та він не звертав на них уваги. Думки не покидав вчорашній випадок. Кирило, наче кіноплівку, прокручував в голові загадкову подію. Час тягнувся немов гумовий і, ледь дочекавшись кінця робочого дня, хлопець швидко покинув офіс. До вечора ще було далеко і він в роздумах просто бродив по вулицям. Що дочекається останніх електричок, не сумнівався. Потім, повечерявши в маленькому кафе, Кирило попрямував до станції метро. Людей на пероні з кожною електричкою все меншало. Хлопець присів на лаву в кінці перону і став спостерігати. Вся його увага була прикута до останнього вагона. Більш нічого він не помічав. Тільки те місце, де вчора стояв незнайомець.

Очікування Кирила були не даремні. На тому ж місці він помітив дівчину, яка таємничим образом зникла. Хлопець відчував як від напруження затікали ноги і руки. Голова не хотіла вірити в побачене, але очі підтверджували реальність того, що відбувалось. Потім він помітив загадкового чоловіка, якого бачив вчора. Як звичайний пасажир, незнайомець спускався по ескалатору. Сьогодні він був без капелюха і на його скронях сріблилась сивина. Підпираючись довгим зонтом, незнайомець впевнено попрямував до краю перону і зупинився в самому його кінці.

Кирило піднявся і поволі пішов в сторону до незнайомого чоловіка. Йому раптом захотілось бути поряд в той момент, коли незнайомець зникне. А що буде саме так, він вже не сумнівався. Він наблизився і зробив вигляд, що чекає на електричку. З темного тунелю вже чувся гуркіт і стрімкий потік повітря, яке з силою витискало з овальної діри, пронісся по перону. Кирило, підставивши під різкий протяг своє обличчя, зустрівся поглядом з загадковим чоловіком. Той вже не усміхався, як вчора. Його глибокий погляд пронизував хлопця наскрізь.

- Не роби цього. – Через шум проїжджаючих вагонів, почув Кирило. – Зробиш крок і загубишся. Не знайдеш себе більше.