Глава 24

Демед

Я прикрив очі.

— Я думав, це займе більше часу.

Аріс перевів погляд з мене на Темранса.

— Демеде, про що ви говорите?

Я важко видихнув.

Настав час.

— Коли Адель народилася, ми з Амелією провели багато досліджень. Ми відчули в ній силу, якої не повинно було існувати в жодній дитині.

— Яку силу? — запитав Темранс.

— Моє відродження... і сила життя Амелії.

У кабінеті запала тиша.

— Я — фенікс, — продовжив я. — Моє тіло здатне повертатися до життя. Амелія могла дарувати життя тому, що його втратило. А Адель успадкувала обидві сили.

Аріс мовчки слухав.

— Ми не знали, ким вона стане. Але знали одне: її сила може зробити те, чого не здатна зробити жодна з наших сил окремо.

— Тому ви створили цю структуру? — запитав Темранс.

Я кивнув.

— Ми залишили в ній росток.

— Навмисно?

— Так.

Аріс різко підвівся.

— І ви нічого їй не сказали?!

— Вона була надто мала, щоб зрозуміти. А потім Амелії не стало.

Мій голос стих.

Я досі пам'ятав той день.

Пам'ятав її очі.

Її руки.

І дитину, яку вона віддала Вільяму.

— Ми не хотіли, щоб Адель росла, знаючи, що в ній прихована сила, за якою полюватимуть.

Темранс підійшов ближче.

— А що станеться, коли росток виросте?

Я подивився на нього.

— Не знаю.

Це була правда.

— Саме тому я хочу, щоб ти знайшов спосіб допомогти їй. Якщо ця структура вже почала формуватися, її організм може не витримати.

— Я зроблю все можливе.

— Ні, Темрансе.

Я подивився йому прямо в очі.

— Зроби більше, ніж можливе.

Він кивнув.

— Я зрозумів.

Темранс уже збирався вийти, коли раптом зупинився.

— Пане Демеде...

— Що?

— Є ще дещо.

Він дістав зі своєї мантії стару книгу.

— Я знайшов згадку про подібний випадок.

Я відчув, як напружилися плечі.

— І?

— У стародавніх записах подібну структуру називають... «ростком сутності».

Я завмер.

Це слово я вже чув.

Дуже давно.

Але не тут.

Не в цьому світі.

— Що ще написано?

Темранс похитав головою.

— Сторінки пошкоджені. Збереглося лише кілька речень.

— Яких?

— «Коли росток прокинеться, носій не отримає чужої сили. Він стане її садівником».

Я насупився.

— Садівником?

— Саме так.

Темранс закрив книгу.

— Можливо, це лише метафора.

— А можливо, ні.

Я подивився на двері.

За ними була моя донька.

І вперше за багато років я відчув страх не перед ворогом.

А перед силою, яку ми самі дали своїй дитині.