Глава 23

Аріс

— Демеде, давай поговоримо. – не заспокоюся, поки ми не з'ясуємо, що ж сталося.

— Адель уже краще? – фенікс схвильовано схилив голову, його голос був повний щирої тривоги.

— Так... – я важко зітхнув, проводячи рукою по обличчю. — Темранс дав їй  якийсь заспокійливий відвар, і вона, нарешті, заснула.

— Ох... — Демед гірко похитав головою. — Тоді ходімо до мого кабінета. Розкажеш мені, що тебе так розгубило? 

— Добре.  — Я кивнув, але не міг позбутися неприємного відчуття. — Скажи... тобі не здається, що Адель щось приховує? Щось важливе? Вона була не просто налякана – вона була розбита.

— Проходь, сідай. — Демед запропонував мені крісло, а сам сів напроти, його погляд став глибоким і серйозним. — Так, ти правий. Я це теж помітив. Вона щось не доказує.  Щось, що побачила у минулому. Щось, що її глибоко поранило.

— Як гадаєш з чим це пов'язано? –голос мій тремтів від тривоги. — Я хвилююся за неї. Я не винесу, якщо мама втратить ще одну рідну людину.

— Не хвилюйся, Арісе. Я не дозволю нікому торкнутися моєї доньки. – Демед  проговорив це так тихо, але з такою рішучістю, що аж похололо. Його пальці стислися в кулаки аж до білізни, ніби він уявив, як ламає щось — або когось.

— Донька? Але ж я чув, що її батько – смертний, тому її вважають  напівбогинею.

— Так. Адель – наша з Амелією дитина. І я пообіцяв коханій, що вбережу нашу крихітку. Тому, коли Амелія віддала доньку Вільяму, я створив кулон у формі фенікса і вклав у нього частинку своєї сили. Щоб знати, де вони... щоб бачити її.

Інколи я спостерігав, як вона весело бігає по галявині, сміється, ловить метеликів... Іншого разу – як падає і плаче, а я не можу підбігти й забрати її на руки. Серце розривалося від болю: ми не могли бути поруч. Амелія не бачила її перших кроків, її посмішок... Хоч і без нас вона була щаслива.

— Але як її вберегти зараз? На озері...  коли вона знайшла ще один ефір, вона ледь дихала, ледь на ногах трималася. І ще сказала, що не контролює їх. Що з нею коїться? Що буде, коли вона об'єднає всі ефіри?

Тук-тук.

Нашу розмову перервав стук у двері. І Демед запросив не жданого гостя увійти. Ним виявився Темранс.

— Темрансе... щось сталося?... щось з Адель? – в очах фенікса я побачив страх за доньку. Він боявся втрати її, як колись втратив кохану.

— І так, і ні. Пане Демед.

— Ну... Темрансе... розповідай що сталося.– я бачив як Демед втрачав терпіння, через невідомість.

— Після того як я зварив заспокійливий відвар для Адель, я провів повторний аналіз її душі. Деякий час я вивчавкниги із забороненого відділу бібліотеки і знайшов дещо цікаве.

— Що саме? — Демед напружився.

—Усередині Адель формується нова енергетична структура. Вона не схожа ні на звичайну душу, ні на магічний резервуар. Вона ніби... росте.

На кілька секунд у кабінеті запанувала тиша.

Демед опустив очі.

— Уже? – тихо промовив він.

Темранс здивовано подивився на нього.

— Ви знали?