Глава 21

Адель

— Що тебе тривожить? — запитав мене Аріс, помітивши легку напругу в моїх руках.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зібрати думки.
— Я… не знаю, де шукати Долину Дзеркал, — зізналася. — Ефір Гармонії кличе мене, але я не знаю, куди йти.

Аріс замислено похитав головою.
— Я чув про таку долину, — сказав він спокійно.

Її прозвали так через озеро в центрі – його поверхня настільки ідеально гладка й прозора, що відображає світ навколо з абсолютною точністю, наче дзеркало. Навіть найменші коливання води миттєво створюють безліч відображень — гір, неба, зірок. Вночі зорі в небі зливаються зі своїми відображеннями у воді, і виникає враження, ніби стоїш посеред нескінченної безмежності, де небо й земля стають єдиним цілим. 

Таємниця дзеркальної гладкості озера в тому, що вода насичена магічною енергією. 

— Я навіть знаю, де приблизно вона знаходиться серед гір, — він показав рукою на схили, що піднімалися навколо, — але не знаю, де саме вхід до неї.

Я злегка кивнула, розуміючи, що навіть з його знанням мені доведеться покладатися на свої відчуття та силу ефіру, щоб знайти дорогу.
— Тоді нам доведеться йти разом, — прошепотіла я, і легке тепло на душі дало відчуття підтримки.

Аріс кивнув:
— Разом. І я не відпущу тебе навіть на крок.

Ніч огортала Долину Дзеркал, коли я ступила на гладку поверхню озера. Вода тримала мене, наче кришталь, а під ногами сяяв інший світ — віддзеркалене небо. У самому центрі цього подвійного світу пульсував Ефір Гармонії, його ритм відлунював у серці.

Раптом поверхня води здригнулася. Відображення розкололося навпіл, і з нього вийшли дві постаті.

Перша — темна. Її очі палали холодним вогнем. Голос був різкий і болючий:
— Дивись на себе. Ти не змогла врятувати матір. Ти приховуєш правду, мов боягузка. Скільки ще брехні ти витримаєш? Ти слабка. Безсила.

Я відчула, як серце стиснулося. Ці слова були надто знайомими, вони звучали так, ніби я сама повторювала їх у найтемніші миті ночей.

Друга постать сяяла світлом, наче саме сонце вдягло людську подобу. Її голос був спокійний і теплий:
— Ти сильна, бо вмієш любити, навіть після всіх втрат. Твоє серце — дар. Ти здатна дарувати іншим надію. Ти — світло, яке не зламати.

Я стояла між ними, розриваючись. Озеро під ногами тріщало, наче зараз розколеться надвоє.

Я глянула на темну постать — і раптом відчула, як лють спалахує в мені.
— Так, я злюся! Я ненавиджу його за те, що він зробив із матір’ю! — мій голос зірвався. — І я боюся, що не зможу нікого врятувати…

Тіньова Адель посміхнулася хижо.
— Ось вона — істина. Прийми мене, і ти станеш сильною. Лише ненависть дає силу вистояти.

Я відчула, як ця правда засмоктує мене, наче глибока безодня.

Але тоді я перевела погляд на світлу постать. Тепло в її голосі було, наче ніжний дотик:
— Ти маєш право на біль і ненависть… але вони не можуть бути твоєю суттю. Ти більше, ніж темрява. І більше, ніж світло. Ти — цілісність.

Я застигла, руки здригалися, серце калатало, готове розірватися. Мені хотілося обрати когось одного, щоб припинилася ця мука. Але всередині раптом прозвучав тихий відгук Ефіру: гармонія не у виборі, а в прийнятті.

Я розплющила очі, й у погляді з’явилася рішучість.
— Я не відмовлюся від жодної з вас. Ви — я. Мої страхи й моя віра, моя ненависть і моя любов. Я приймаю обидві сторони.

Я простягнула руки одночасно до темної й світлої сутності. Обидві постаті завмерли, а потім злилися в спалах сяйва. Озеро засяяло символом нескінченності, і в центрі цього сяйва опустився Ефір Гармонії.

Я узяла його в руки — і в ту мить у серці замовкла боротьба. Вперше я відчула тишу й рівновагу.