Глава 20

Демед

Тук-тук.

— Адель, можна зайти? – тихо запитав я.

— Так... Заходьте.

Зайшовши в кімнату Адель, я побачив, як вона сиділа нерухомо, притискаючи до грудей амулет — Червону Сльозу. Його світло більше не було чисто кривавим: у ньому тепер тремтіли відблиски пам’яті, уламки минулого, які з’єдналися з її власною кров’ю.

Занепокоєний, я нахилився.

— Що ти побачила там?

Адель здригнулася. Її губи затремтіли, але вона швидко закусила їх до крові, стримуючи відповідь. 

Її пальці мимоволі ще сильніше стиснули амулет.

Вона хотіла сказати, але… не могла.

— Я бачила… багато, — нарешті прошепотіла вона, ховаючи очі. — Але слова не передадуть цього. Лише біль… біль, який тепер у мені.

Я простягнув руку й погладив її волосся. Моє серце рвалося запитати більше, та я відчув у її голосі щось таке, що забороняло тиснути.

— Ти можеш довіряти мені, Адель.

Вона завмерла. І продовжила.

— Там була… вона, — ледве чутно прошепотіла дівчина. — Амелія… мама. 

Її голос зірвався на крик, а в очах спалахнуло веселкове світло. Демед здригнувся, але не відвів погляду.

— Я відчувала все… її відчай, її біль, її любов… Ефір Пам’яті з’єднався з моїм амулетом, і всі її емоції влилися в мене… тепер вони мої! — вона обхопила голову руками, наче намагаючись зупинити бурю всередині. — Це було надто багато… і я змінилася.

Вона підняла погляд на мене. Її очі сяяли, але в них жевріло те, що не мало належати дитині: ненависть, сум, ніжність і біль водночас.

— І я знаю ще одне, — сказала вона, майже пошепки. — Ти… ти мій батько.

Я завмер. Ці слова розпанахали моє серце — я чув їх уперше від власної доньки, але не мав права відповісти. Бо колись дав Амелії клятву.

Я повільно торкнувся її щоки, стираючи сльозу.

— Хай ким би ти була… я завжди захищатиму тебе, — тільки й сказав, ховаючи істину за обіцянкою.

Адель завмерла. Вона почула в голосі щось більше, ніж прості слова, але сумніви лишилися. В її руках амулет спалахнув червоним відблиском, у ньому жила не лише її душа, а й щось нове.

Адель 

Я ще довго сиділа, втупившись у двері, за якими зник Демед. Його слова й досі звучали в моєму серці — правду важко було прийняти, ще важче було носити в собі. Я відчувала, ніби весь світ раптом став чужим, а повітря – важким і густим.

Кімната, яку  виділив Демед, була тихою й затишною, але сон не приходив. Лише коли втома перемогла, я  занурилася в тривожний морок сновидінь.

Я опинилася в просторі, де не було ані неба, ані землі — лише нескінченна темрява. Та в цій темряві зазвучав ніжний, але владний поклик. Він не мав слів, та кожна нота звучала, наче струна в душі.

Світло народилося вдалині — сплетіння хвиль, які то розходилися, то зливалися докупи, створюючи гармонію протилежностей. Це світло мало серце, і це серце билося в унісон із моїм власним.

— Долина дзеркал... знайди мене… — голос лунав і в глибині, і навколо, і в мені.

Я простягнула руку — і переді мною постала зоряна сфера, у якій світло й тінь перепліталися так, наче жодне з них не могло існувати без іншого. Я відчула: це був Ефір Гармонії.

Крик всередині став сильнішим:
— Ти — та, що поєднає. Прийди до мене.

Я здригнулася й розплющила очі. Кімната знову була тихою, але серце билося так швидко, ніби я щойно пробігла довгий шлях.

Я піднялася, підійшла до вікна й подивилася в ніч. Мій погляд був рішучим.
— Мені потрібно знайти його… — прошепотіла я.

У цей момент двері відчинилися без стуку. На порозі стояв Аріс — мовчазний, але уважний. Його погляд ковзнув по мені, і він зрозумів без слів.
— Я йду з тобою, — сказав він. — Куди б не вів тебе цей шлях.