Глава 19

Зак

— Крістіане! – мій голос гримів, відбиваючись від кам'яних стін тронної зали, наповненої тишею страху.

— Так, Володарю. – Він з'явився миттєво, зігнувшись у низькому поклоні.

—Є новини про того часового мага? – я впився в нього поглядом, в якому крижанилася вся моя лють та нетерміння.

—Ні, Володарю. Все, що нам вдалося дізналися, це те, що останні двадцять років він подорожував, і ніхто не знає, де він зараз. – Його голос був рівним, але я почув, як він напружений.

—Бездарі! – я вдарив кулаком по підлокотнику трону, і луна удару розійшлася похмурим відгомоном. Гнів був гарячим і густим, як смола.

—Пробачте Володарю.

Демед

— Ну що? Ви щось дізналися? – моє питання вилетіло напружено, майже з відчаєм.

— Ні.– тихо, зі співчуттям у голосі, мовила Лірія, опускаючи очі. 

— Ні. – ледве чутно прошепотів Сем, розводячи руками.

— Так. – раптом огримнів Дін, і на його обличчі з'явилася посмішка. 

— Швидше розказуй, що ти дізнався! – вибухнув я, схвильовано нахиляючись до нього. Серце закалатало з новою силою, змішуючи надію зі страхом. 

— Зак шукає Вільяма, часового мага. Він уже знає, що душа Адель зникла.

— Як нам її повернути? – це був настирливий, майже благальний шепіт.

— Це все, що я зміг дізнатися.

— Вже минуло чотири дні, а результату ніякого! – гаркнув я на Діна, і вся моя розгубленість, страх і безсилля вилилися в цьому крику. – Чотири дня!

— Демеде... – почала було Лірія, намагаючись заспокоїти, але її перервав раптовий вибух.

Двері з тріском розчинилися, і в кабінет влетів запінений, задиханий Аріс. Він ледве дихав, а очі його були розширені від паніки.

— Що? З Адель щось сталося? – моє власне серце на мить завмерло.

—Так... Ні... Вона... вона повернулася... – він ледве дихав. 

— Чого ш ти одразу не сказав! – я вже був готовий кинутися до дверей.

— Зачекайте! – Аріс зупинив мене відчайдушним жестом. Вона повернулася, але... вона не така, як була.

— Що це означає? – мої нутрощі стиснулися від холодного передчуття.

— Ходімо, самі погляньте.

Зайшовши в кімнату, ми завмерли на порзі. Дівчина сидила на краю ліжка, немов примара. Її сріблясте волосся, яке сягало тепер до пояса, здавалося, випромінювало власне сяйво. Але найжахливішим були очі – колишні, знайомі, тепер горіли веселковим вогнем, в якому пристрасно танцювали ненависть, глибокий, всепоглинаючий сум, безмежний розпач, і... співчуття. Ця суміш була нестерпною для споглядання.

— Адель? – мій голос звучав непевно, ледве впізнавано. — Що сталося? – Я зробив обережний крок уперед, намагаючись не злякати її. 

Але вона рушила назустріч раптово, немовимо швидко. Вона кинулася мені в обійми так сильно, наче намагалася знайти в мені порятунок від усіх жахів світу. Так наче вона знала те, чого ніхто не знав, і я був єдиною ниткою, що пов'язувала її з реальністю. Її тіло тремтіло, як осінній лист.