Глава 17

Демед

— Чекайте... ви сказали – на три тисячоліття? Виходить, це той час, коли я прилетів сюди, щоб відродити цю планету? І що воно таке– той Ефір Пам'яті? Навіщо він призвав її душу у минуле? – Чим більше я дізнавався, тим  глибше поринав у безодню запитань. Світ навколо ніби втрачав межі, розпливаючись, у незбагненній таємниці.

— Ти все правильно зрозумів. Душа Адель перенеслася на початок твого шляху – коли почалося відродження планети. Ефір Пам'яті... – старий замовк, і в очах його відбилися зорі, немов він бачив щось недоступне іншим. – Це не проста річ. Він дає доступ до втрачених частинок душ. А можливо... він і є душа. Хто знає. – його усмішка була сповнена тисячолітньої мудрості й ще чогось непроговореного.

— Про що це ви? – голос Лірії звучав непевно, майже шепітом. Вона відчувала, що стоїть на порозі чогось великого і, можливо, небезпечного.

— Згодом ви все зрозумієте. На все добре... – І він розвіявся, наче дим, залишивши по собі лише відчуття таємниці.

Тук-тук.

— Заходьте.

— Пане Демед, біда... – Темранс увірвався до кімнати, його ноги перепліталися, а обличчя було блідим. В очах стояв жах.

— Що сталося? Чому ти такий стривожений? 

— Ось... дивіться. Якщо Адель не повернеться протягом семи днів, її душа залишиться в минулому, а тіло... розвіється. – Він говорив швидко, слова злипалися в єдиний потік страху. Ще є... артефакт. Хрусталь Вічної Душі. З його допомогою можна ув'язнити душу, якщо мати особисту річ чи пасмо волосся власника душі. Якщо Зак прознає... кінець нам всім...

— Пане Темрансе, ви впевнені? – Дін вийшов із тіні, його бархатний голос був спокійним, але в глибені очей таїлася буря. 

— Так, повелителю вітрів. Це стародавня книга одного... заклинача душ. Вона не бреше.

— Тоді потрібно приставити до Адель того, кому ми довіряємо. Хто стежитиме за нею, поки ми шукатимемо вихід із цієї темряви, – сказав Дін, і в його голосі промайнула нота безнадії, замаскована рішучістю.

— Я можу наглядати за нею, – раптом озвався Аріс. Його слова пролунали вповільнено, наче він важив кожен звук. Він не відривав погляду від Адель, ніби боявся, що вона розвіється, як дим.

— Добре. Тоді Аріс буде поруч із нею. Вирушайте в свої Академії та знайдіть спосіб, як допомогти їй повернутися. Протягом семи днів. А я тим часом полечу на свою рідну планету і спробую дізнатися щось про це.  

" Сподіваюся, старійшина знає, як бути в такій ситуації. І де знайти той артефакт, щоб захистити Адель і її душу", – подумав я, і ця думка болюче стиснула скроні.

— Демеде, не хвилюйся. Ми повернемо її, – тихо прошепотів Аріс, кладучи руку на плече друга. У його шепоті була не лише обіцянка, а й важке усвідомлення відповідальності, що вже лягло на його плечі.