Глава 16

Зак ( Палаюча Тінь або володар)

— Володарю, у мене для вас новини, – пролунав у напівтемряві шепіт, ледь вловимий, наче шелест крил метелика. 

— Розказуй! – голос Зака прорізав тишу, важкий і холодний, як гранітний надгробок.

— Дівчина, яку забрав Демед... втратила душу. Сталося це в залі, де пульсує Серце Академії. А ще...  Демед скликав термінову нараду. З богами трьох стихій.

— Цікаво...   Володар задумався, і в повітрі завмерла невидима загроза. 

— Наступного разу відправ тіньового листа. Не порушуй тишу дзеркала без потреби.  

— Як накажете, Володарю.

Зв'язок обірвався. Зак залишився наодинці з гнітючим питанням, що роздирало розум. Що за гру почав Демед? І куди зникла душа? Це була випадковість, чи частина чогось більшого? 

— Крістіане! – його поклик пролунав як удар батога, від якого здригнулися навіть тіні на стінах.

— Володарю? Ви кликали? – слуга з'явився миттєво,  зігнувшись у низький поклін, але в його очах мелькнула іскра тривоги.

— Приведи мені того заклинача душ. Того, що гниє в наших льохах. Зараз.

— Але... навіщо він вам? – непомітно для себе вирвалося в Крістіана.

Магічний удар, невидимий і жорсткий, примусив його зігнутися від болю, спіткнутися і впасти на камінні плити підлоги. Больовий спазм перервав дихання. 

— Ти смієш запитувати? Забув, хто тут пан, нахабо? – голос Володаря шипів, наче гнівний змій. Крістіан, задихаючись від болю, сповз по холодному каменю, силячись підвестися.

Ледь пересуваючи ногам, він попрямував у похмуру глибину темниць. Запах тління, розпусти і розпачу застиг тут назавжди. Через п'ять хвилин він вже штовхав перед собою виснаженого, забутого у кайдани чоловіка з порожнім, незрячим поглядом.

— Володарю, полонений тут.

— Геть. І зачини двері.

Залишившись наодинці з в'язнем, Зак обійшов його навколо. Енергія страху, що випромінювалася з бідолахи, була відчутна на смак.

— Ну що... Дрібний чарівнику душ. Скажи мені, як знайти душу, що покинула тіло? Чи можна її забрати, не повертаючи у плотську оболонку?

— І чому ви вирішили що я стану допомагати вам? – голос заклинача був сипким, наче пісок, що осипається.

— Бо вибору в тебе намає. Або допоможеш, або я відправлю тебе у вічне пекло, де навіть смерть здасться милосердним подарунком.

Постать в'язня здригнулася. Мовчання затягнулося, насичене відчаєм.

— Гаразд... – прошипів він нарешті. –  Щоб знайти душу, потрібна особиста річ... або пасмо волосся того, кому вона належала. А заволодіти нею без тіла... ні. Не можна. Лише ув'язнити. В артефакті. Він зветься Хрусталь Вічної Душі. Це все що я знаю.

— І де знайти цей артефакт? – голос Зака став тихішим, а отже, небезпечнішим. 

— Не знаю. Але знаю того, хто може знати. Часового мага Вільяма. Він зник... триста років тому. Невдовзі після того, як... душа богині Амелії, була розвіяна.

"Вільям...  Це ім'я промайнуло в голові Крістіана, що стояв за дверима, гострою, знайомою колючкою. Десь я чув його раніше... "

— Крістіане! – раптово гримнув Зак не повертаючись. – Годі стояти за дверима. Я відчуваю твій страх.

Двері скрипнули. У проході з'явилася постать слуги.

— Пробачте Володарю... Я лише хотів запропонувати свою допомогу. Чи не потребуєте ви чогось зараз?