Глава 10

Демед

Долина зустріла мене тишею — не мертвою, а вдячною, як дихання після бурі. Повітря було напоєне попелом і ще чимось — надією, що народжується з болю.

Я побачив їх.

Аріс стояв напівобернений, із натягнутою тятивою. Його пильні очі одразу впізнали мене, і він опустив лук.

Адель сиділа на камені, тримаючи невелику сумку. Її погляд був втомлений, але не зламаний. Коли вона підняла очі — усміхнулася.

— Ти повернувся.

Я кивнув.
— Завжди повертаюсь.

Аріс підійшов першим, мовчки стиснув моє плече. У цьому жесті було більше, ніж у тисячах слів. Адель не зрушила з місця, але її очі затремтіли, коли я став поруч.

— Ти… змінився, — прошепотіла вона.

Я не заперечував. Мій вогонь ще палав, але тепер був інакшим. Глибшим, чистішим.

— Він не переможений, — сказав я. — Але поранений. І тепер боїться.

Ми дивились на обрій. Попереду чекала дорога — важка і невідома.

Ніч спустилася плавно, ніби хтось накрив землю темним шовком. Ми сиділи біля багаття: Аріс точив стріли, Адель гріла руки над полум’ям, а я мовчки дивився на зорі. У ту мить здавалося — ми в безпеці.

Аж раптом… вогонь згас.

Не повністю — лише тремтів, як налякане серце. І з попелу вирвався шепіт, ледь чутний, але всередині — рвав усе:

— Ви мене не зупините…

Адель різко піднялася. Амулет на її шиї спалахнув, але тепер — як захист. Аріс схопив лук.

— Це він, — прошепотіла вона. — Зак.

І тоді небо здригнулося. Високо в хмарах розквітла тріщина, темна, мов розірване полотно. З неї вирвалося полум’я — не звичне, а чорне, з ледь помітними червоними символами, що закручувалися  у спіралі. Це було послання.

“Я живий. Я повертаюсь. І вогонь ваш стане попелом.”

Ми стояли втрьох, мов одна тінь. Тиша знову запала — але тепер це було очікування бурі.

— Ми негайно вирушаємо в мою академію.

Не гаючи ані миті, я перетворився — тіло охопило золото-бронзове полум'я, що набрало обрисів велетенського фенікса. Крила розкрилися з дзвоном, що відлунював у кожному серці, і я нахилився до своїх супутників.

— Сідайте. Так дістанемось швидше.

Аріс, не вагаючись, ухопився за мою шию; за ним обережно вмостилася Адель, її руки тремтіли від хвилювання. Відчуваючи їх вагу й довіру, я з могутнім змахом крил злетів у небо.

Вітер свистів у вухах, світ унизу перетворився на розмиту стрічку. Летіти самому було легко — але тепер, несучи двох, я мусив керувати кожним рухом із надлюдською обережністю. Кожен змах крил був просякнутий рішучістю.

Попереду вже виднілася моя академія.

— Тримайтеся! — крикнув я, зриваючись у стрімке пікірування.

Я м’яко приземлився на центральній площі, здійнявши навколо себе бурю з пилу й світла.