Глава 9

Демед

Полум’я стіни ще вирувало позаду , коли Зак зробив перший крок вперед. Його тіньова аура витікала з-під одягу, наче жива, щупальцями торкаючись землі. Повітря навколо нас гуло, від жару тріскалися кам’яні плити під ногами.

— Знову ти. — Голос Зака обволікав, наче дим. — Я колись вчив тебе магії вогню. А тепер ти кидаєш  виклик своєму творцеві?

— Ти створив силу, але не мене, — прохрипів я у відповідь. — Я — не твоя тінь.

Зак розвів руки. З його долонь вирвалися тіньові блискавки, які з хрустом прорізали простір. Я відскочив убік, зробив оберт у повітрі — і уже в польоті викликав палаючий клинок.

Клинок з вогню зіштовхнувся з тіньовим щитом Зака. Вибух світла й мороку. Іскри засліпили, дим затягнув залу. Я зробив випад — знизу вгору, намагаючись прорвати захист, — але тінь схопила мене за руку.

 Стиснувши зуби, я напружив м’язи — і вибухом жару змусив тінь відступити.

— У тебе не вистачить сил, — насмішкувато сказав Зак. — Ти — лише уламок того, чим був. Один удар, і твій вогонь згасне.

Я усміхнувся. Крізь кров, крізь біль.

— Ти помиляєшся. Я згасав уже. І щоразу — повертався.

 Відступивши на кілька кроків, я підняв руки — і навколо мене загорілись знаки: стародавні символи феніксів. Очі спалахнули чистим золотом. Тіло покрили іскристі пір’їни — магічна форма, яку він довго не міг опанувати.

— Це… — Зак на мить зупинився.

Його очі розширилися, коли навколо мене спалахнуло полум’я нового походження. Символи феніксів злилися з моєю сутністю бога вогню, формуючи не просто броню чи крила — вони створили ядро. Чистий осередок сили, що не згорав, а відроджував.

Мені довелося довго працювати, щоб поєднати дві сили в одну. Нарешті я створив експансію вогняної душі.

Я востаннє згорів — і знову постав. Але цього разу — вже не як смертний.

У центрі грудей, мов пульсуюча зірка, з’явився Ефір Відродження — крапля живого світла, втілення усіх болів і тріумфів мого шляху. Він не був частиною сили — він став її суттю.

Я відчув, як він говорить — не словами, а спогадами. У ньому билися голоси всіх, хто колись загинув, аби хтось міг жити. І я знав: колись, коли настане  час, я передам його тому, хто зуміє завершити боротьбу. 

Він не призначався для війни. Але саме тому міг покласти край злу.

Я глянув на Зака.
— Ти боїшся не мене. Ти боїшся надії, яку не можеш знищити.