Глава 6

Адель

Перший день літа. Саме сьогодні я, можливо, отримаю відповіді на питання, що гнітять моє серце. Останнім часом на душі важко, ніби хтось складає каміння у моїй грудній клітці. Крістіан вважає, що я просто не можу відійти від пережитого під час нашої мандрівки.

—Адель.. Адель, ти мене чуєш? 

— Що?.. Ти щось казав? 

— Я запропонував прогулятися вздовж річки.

— Чудова ідея! – з радістю відповіла я.

— Як гадаєш що чекає нас у академії? – запитав він.

— Не знаю. – зітхнула я.

— Крістіане.. 

— Що? –тихо промовив він.

— Чому.. Чому так боляче?

Крістіан

— Адель, що сталося? Адель!

— Хто там? Покажися! Що ти зробив із нею? – вигукнув я, озираючись на руїни біля річки.

Нападник  не поспішав  з'являтися.

— Вона лише не притомна. – роздався низький  голос,  що розтяв тишу. 

Його слова обпекли мене, ніби повітря наповнилося гарячим попелом. Я стиснув кулаки. 

— Я не знав, що ви прийдете.

— Я стомився  чекати.

— Пробачте! Але мені потрібен був час, щоб вона пішла зі мною.

— Ти котролюєш її?

— Ні. Вона тільки почала мені довіряти.

— Добре. Тоді я перенесу нас до палацу. А їй скажеш, що на неї напав отруйний плющ, і ти використав заклинання, щоб швидше дістатися академії.

Я ковтун повітря.

— Так. Ваша Палаюча Тінь..

Адель

— Де я? Чому відчуваю таку слабкість? – ці думки не давали мені спокою з моменту, як я прокинулася в ліжку.

 Останнє що пам'ятаю, – розмова з Крістіаном біля річки,  потім різкий біль...  і темрява..

 Я спробувала підвестися, але тіло не послухалося.

Де ми? Цей палац був похмурим, на відміну від уявлень про Вогняну академію.

Стіни — чорні, як обвуглене дерево, а повітря густе від запаху гару.

Раптом двері з гуркотом розчинилися.

У кімнату увійшли троє в чорних плащах. Їхні обличчя ховалися під капюшонами, а від їхньої присутності повітря нагрілося, немов у пеклі.

— Господар наказав підготувати тебе до ритуалу, — пролунав сухий, як тріснута земля голос.

— Я не піду з вами! 

— У тебе немає вибору.

Один із них махнув рукою, і  мої зап’ястя  стиснули вогняні пута. Вони не пекли, але були міцні, як залізо.

Мене повели  довгими коридорами. На стінах мерехтіли тіні, ніби живі.

У залі, освітленній пекельним полум’ям, на мене чекав високий чоловік з палаючими очима. А поруч... Крістіан.

Він  дивився на мене виноватим поглядом, але його обличчя було холодним.

— Крістіане... чому? — мій голос звучав, наче крига.

Він мовчав.

— Він привів тебе до мене. Чи не чудово? — промовив темний володар. 

Серце завмерло. Всередині все розбилося на дрібні шматочки. 

— Я ненавиджу тебе! — прошепотіла я, але слова застрягли в горлі. 

— Ти маєш повірити, — загримів голос володаря. — Бо саме завдяки цьому ти станеш моєю.

Пута стиснулися сильніше, змушуючи впасти на коліна. Полум’я  ритуального кола змикалося навколо мене, витягуючи життєву силу.

Світ почав згасати...