Глава 5

Крістіан

Адель здивовано завмерла, її пальці ледь помітно стиснули чашку. Вогонь у каміні потріскував, відкидаючи на її обличчя м'яке світло, і я відчув, як її дихання на мить збилося.

Я вже хотів відступити, але в наступну мить вона підняла руку й обережно торкнулася моєї щоки, ніби перевіряючи, чи це насправді відбувається.

— Крістіане… — її голос був майже беззвучним, але я чув у ньому щось більше, ніж просто здивування.

Я легенько притиснув чоло до її чола, дозволяючи собі ще мить цієї близькості.

— Вибач, — прошепотів я.

— За що? — її голос був теплим, м'яким, і в ньому не було ні осуду, ні страху.

Я вдихнув аромат її волосся, сповнений чогось знайомого й рідного, і тихо відповів:

— За те, що не повинен був цього робити… але не зміг зупинитися.

Адель не відступила. Вона подивилася на мене своїми блакитними очима, і я побачив у них щось, від чого серце стислося.

— І що тепер? — запитала вона.

Я не знав відповіді. Все змінилося. Я змінився. 

Адель не відводила погляду, ніби чекала на мою відповідь, на знак того, що цей поцілунок щось означає.

— Ти змушуєш мене почуватися так, як я не звик, Адель.

— Це лякає тебе? 

— Так.

Вона не засуджувала. Не тиснула. Просто спостерігала, вивчаючи мене так само, як і я намагався зрозуміти її.

— Я теж не знаю, що буде далі, — сказала вона після паузи. 

Ми залишилися сидіти поруч, у тиші, яку не потрібно було заповнювати словами. Я відчував її поруч, і цього було достатньо.

Минуло кілька тижнів після розмови в хатинці. І за цей час ми з Адель зблизилися.

Вона помітно змінилася, стала більш хороброю та розсудливою. А ще вона навчилася володіти мечем–я запропонував їй освоїти деякі прийоми для захисту. Адель дуже талановита, адже не всі можуть так швидко освоїти нові навики.

Сьогодні ми знову тренувалися на галявині. Сонце вже хилилося до заходу, забарвлюючи небо у відтінки рожевого та золотого. Адель, трохи задихана після кількох раундів спарингу, змахнула з чола пасмо волосся й усміхнулася:

— Здається, я починаю тебе наздоганяти, Крістіане.

Я усміхнувся у відповідь, стискаючи руків’я меча. Її постава справді стала впевненішою, удари — точнішими, а в очах більше не було страху. Вона більше не та дівчина, яка боялася небезпеки.

— Це добре, — відповів я. — Але поки що ти ще не виграла жодного раунду.

— Тоді доведеться змінити це, — пожартувала вона, знову приймаючи бойову стійку.

Я знову кинувся вперед, але цього разу Адель не відступила, а зробила крок назустріч, ухилилася від удару й провела контратаку. Клинок зі свистом розсік повітря, і я ледве встиг заблокувати її випад. Її очі блищали від азарту, а я тільки хитнув головою.

— Ти справді швидко вчишся, — визнав я.

— У мене гарний учитель, — відповіла вона, і легенько поцілувала мене в щоку.

 Адель більше не була лише дівчиною, яку потрібно захищати. Вона стала моєю напарницею.

— У тебе є талант вливатися в чужі життя. Казати потрібні слова, викликати симпатію. Але ось що цікаво… — Вона злегка нахилилася вперед. — Ти не робиш це механічно.

— Що ти маєш на увазі?

Адель усміхнулася, але в її погляді не було наївності — лише розуміння.

— Ти занадто хороший у цьому. Якщо б ти справді не відчував нічого, то діяв би, як холодний механізм. Але ти придивляєшся, спостерігаєш, навіть намагаєшся зрозуміти мене. Це означає, що десь глибоко в тобі є щось більше.

— Цікава теорія, — сухо промовив я.

Адель знизувала плечима.

— Ти можеш заперечувати скільки завгодно. Але я бачу тебе таким, який ти є.

Я мав би розцінити її слова як загрозу, але натомість відчуваю щось інше.

Вперше за довгі роки я відчув, що мене бачать.